Непередбачувані випробування життя: коли все пішло не так, як очікувалося.

Я людина, загартована різними жахами та негараздами, але з таким точно не зіштовхувався.

Захворіла моя песика Ляля.
Ну, як захворіла… Перепоїлась всілякою їжею.

Де це маленьке п’ятнадцатисантиметрове істота ховає шість додаткових шлунків, я не уявляю. Вона вимагає їжі з такою завзятістю, яка притаманна тільки професійним сиротам, і ніколи не може наїстися.
Ми, звичайно, піддаємося на це все і щедро її годуємо. Як дурні, серйозно. Люблячі, але дурні. Дуже співчутливі.

Ну як тут не шкодувати? В оченятах у тваринки такий вираз, як у тій пісні, яку мій тато привіз з експедиції до Монголії і співав мені замість колискової: “А я сидів і горько плакав, що мало їв і багато (пробачте) какал”.
Вона дивиться на нас кожного разу, наче в останнє. Як не дати їй шматочок манго або карася?
Добре, що ще не п’є. Навіть не знаю, як би ми впорались у такій ситуації.

Отже, знову перепоїлася ця тварина і впала в летаргічний сон. Різко, раптово. Ще хвилину тому це був веселий песик, а зараз уже закатане в муки: шия згорнута, вмикайте, мої дорогенькі, Сен-Санса.
Ми почали панікувати. Шукали кліщів. Вставляли термометр під хвіст. Термометр у собаки зламався остаточно. Вона закотила очі, попрощалася з нами і ліг умирати.

Таксі. Пробки. Прощальні сльози. Найкращий ветеринар у всесвіті.
Поки песик був здоровий і турбував нас своїм безмежним апетитом, думаєш: “З навіщо я на це зв’язалася, проклята, поверну її назад у притулок і кінець, всю душу мені виснажила!”. А як тільки починає вмирати, то: “Ляля моя маленька, як я без тебе тепер?”.

Доїхали. Ветеринар сказав сакраментальне: “Холод, голод і спокій!”. Добу без води й їжі, потім потроху поїти, вкололі чогось багато, термометр, знову ж таки, у те ж місце.

Він трохи заспокоїв нас і відправив додому.

Через годину після ін’єкцій тварина усміхнулася, Сен-Санса виключили, і в очах з’явився той же ненаситний вогонь. Є! Пити! Дайте! Зараз помру, негідники!

Місце на підлозі, де раніше стояли миски, на блиск ляпнула. Під столом знайшла якусь випадково залишену кришку і ганяла її по домівці до ранку у надії, що щось туди накинуть з їжі.
Але ні. Ми були непохитні.
Страшна подія сталася, коли ми згадали, що вдома ще є кішка, яка теж мусить щось їсти і пити.

Боже… Двері, які ми з Григорієм тримали обидва своїми могутніми тілами, поки кішка їла, тряслись так, немов з тієї сторони, де мала сидіти маленька собачка, знищували стіну. Але ми стояли на позиціях з усіх сил і витримали натиск.

До ранку жили у тривозі і жаху, бо собачка своїми лапками-тире тричі намагалася вскрити холодильник.

Вона стонала і хрипіла від зусилля так, що ми десятки разів сумнівалися в її недузі. Потім це нещасне створіння сіла на підлогу, прямо навпроти моєї голови, та гіпнотизувала мене укорізненим поглядом до шести ранку, не даючи спати.

Вранці я вирішила, що вся сім’я не їстиме, поки не отримає сигнал від ветеринара, адже навіть при вигляді чашки кави собака починала стрибати практично до рівня обличчя. Не мого, на жаль. Іллі. А хлопчику, пробачте, вже 192 сантиметри, і йому ще жити…

В обід я поступилася й тихо пробралася до холодильника. Безшумно, одним потужним ривком відкрила банку зеленого горошку, зачерпнула ложку, але рука дрогнула, і дві горошини, не долетівши до рота, впали на тапочок.
Господи… Я ледь не втратила ногу… Господи… Ця маленька ненаситна істота всосала ці горошини разом з хутряним помпоном, який так красиво прикрашав мої домашні капці…

А попереду ще тиждень дієтичних вправ.
Як нам жити і куди бігти, я просто не знаю. Пишу з ванної кімнати, замкнувшись. Якщо що, не звинувайте мене.

Думаю, що мого тіла їй вистачить максимум на три дні.
А потім? Страшно подумати…