Втомлена від ілюзій: мати, яку чоловіки використовують і кидають

Набридло! Моя матір – наївна жінка, якою чоловіки користуються і залишають.

Пишу, бо більше нікому це не сказати…
Мені 19 років. Я народився і виріс у Дніпрі.

Я не знаю, хто мій батько.

Моя мама ніколи про нього не говорила, а коли я запитував, лише холодно відповідала:

– Його не існує. Забудь.

Я зростав без батька, без родини, без почуття затишку й тепла.

Я звик бути один.

Але найбільше я звик до того, що для моєї матері я завжди залишався на другому місці.

Вона забувала про мене заради чоловіків.
Щоразу, коли в її житті з’являвся новий кавалер, я ставав невидимкою.

Вона вертілася перед дзеркалом, підбирала вбрання, витрачала останні гроші на парфуми та косметику.

Я сидів у своїй кімнаті і знав – сьогодні я їй не потрібен.

А потім, через кілька тижнів або місяців, починалися істерики.

Вона плакала, скаржилася, говорила, що її знову зрадили, знову використали, знову покинули.

А я сидів поряд, слухав, кивав, намагався її заспокоїти.

Але я знав, що через кілька тижнів все повториться.

Вона нічого не розуміла.

Вона не бачила, як її поведінка вбиває у мені віру в стосунки, у сім’ю, у любов.

Я з дитинства зрозумів одне – чоловік у її житті завжди буде важливішим за мене.

Я став чужим у власному домі.
Коли у неї з’являвся новий «залицяльник», телефон безперервно дзвонив.

І я знав – тепер мені немає місця вдома.

Я перестав їй вірити, перестав відчувати до неї хоч що-небудь, окрім роздратування.

Я став холодним.

Я більше не міг слухати її скарги, не міг заспокоїти її після кожного нового провалу.

Вона доросла жінка, але поводиться як примхлива дівчинка.

А я…

Я відчуваю себе старим.

Втомленим від її сліз, її порожніх надій, її безкінечних помилок.

І знаєте, що найгірше?

Я не хочу жодних стосунків.

Я навіть уявити не можу, як можна довіряти комусь.

Я виріс у домі, де любов – це обман, зрада і біль.

Я не можу це витримати.
Іноді вона приходить додому випившою.

Іноді приводить «чергового».

Я лежу в іншій кімнаті і чую, як вони сміються.

А в мені все стискається від огиди.

Мені нудно.

Я не хочу це чути.

Я не хочу так жити.

Але у мене немає вибору.

Мама не думає, що мені погано.

Її цікавить тільки вона сама.

Інтернет – моя єдина віддушина.
Знаєте, що мене рятує?

Тільки інтернет.

Лише тут я можу сказати те, що ніколи не скажу вголос.

Я почуваюся вільним тільки тоді, коли сиджу за екраном.

Але це не життя.

І, можливо, колись я покину цей дім.

Щоб не чути її.

Щоб не бачити її.

Щоб не повторити її долю.