«Я не бачу просвіту, серце плаче…»

Виходу більше не бачу, душа болить…

Моє життя – боротьба без кінця

Вітаю.

Я пишу ці рядки з важкістю на серці. Мені всього 27 років, а я вже боюся майбуття.

Я виснажений.

Рік за роком все повторюється: бідність, самотність, розчарування.

Свята приходять і йдуть, але я навіть не відчуваю їх. Замість радості – лише порожнеча.

Я намагаюся вірити, що серед всієї цієї брехні, зради і жорстокості ще є добрі люди. Люди, які можуть зрозуміти, допомогти, підтримати.

Але чим далі, тим менше надії.

Я розучився посміхатися.

З кожним днем у мені залишається все менше сил.

Ті, хто обіцяли допомогу, просто зникли

Я багато разів чув красиві слова.

– Я завжди поруч, друже!
– Ми сім’я, ти можеш на мене розраховувати!
– Все буде добре, не здавайся!

Але коли настала пора дій, з’ясувалося, що за словами не стояло нічого.

Я залишився сам.

Я борюся з бідністю, з хворобою, з порожніми надіями.

Операція, на яку у мене немає грошей

Нещодавно лікарі сказали, що потрібна термінова операція.

Проблеми з ниркою стають серйозними.

Але сума, яку потрібно зібрати, для мене нереальна.

Я вже давно без роботи. Я вже не думаю про майбутнє – лише про те, як пережити ще один день.

Брехня, зрада і втрачені надії

Найбільше болить не від хвороби, а від людей.

Людей, яким я вірив.

Тих, хто клявся в дружбі та любові, а у важку хвилину просто відвернувся.

Як легко люди обманюють… Як легко вони кажуть красиві слова, але не роблять нічого.

Скільки разів я чув обіцянки:

– Ми тебе не залишимо!
– Ми допоможемо!

А потім ці люди зникали.

Я зрозумів просту істину: в цьому холодному світі все вирішують вчинки. А не слова.

Єдина людина, яка не зрадила мене

Я не один.

Є тільки одна людина, яка завжди поруч.

Моя бабуся.

Вона – єдина, хто залишається поруч зі мною, хто бореться зі мною за кожен день.

Але її пенсії не вистачає ні на що.

Ми платимо за світло, за ліки – і залишаємося без копійки.

А ще треба на щось жити.

Треба купувати їжу, дрова, оплачувати лікарів.

Я прошу допомоги.

Я дивлюся в очі перехожим, але вони просто відвертаються.

Хтось лається, хтось презирливо посміхається.

Хтось навіть користується моєю бідою, як ті, хто обіцяли мені роботу влітку на курорті, а потім просто не заплатили.

Чому Бог так жорстоко випробовує нас?

Кожного дня я питаю себе: за що?

Чому люди, які ніколи не робили зла, змушені страждати?

Ми з бабусею молимося кожного вечора.

Ми просимо Бога про допомогу.

Але чи він чує нас?

Чому він посилає стільки випробувань?

Хіба я заслужив це?

Мені всього 27 років. Хіба я не маю права просто жити, просто радіти, просто дихати без страху перед завтрашнім днем?

Бабуся – літня жінка. Хіба вона не заслужила спокійного старіння?

Чому все навпаки?

Чому вона тягне на собі мене, коли все має бути інакше?

Я все ще хочу вірити в людей

Незважаючи ні на що, я не здаюсь.

Я не хочу вірити, що у цьому світі залишилися лише жадібність, жорстокість і зрада.

Я знаю – є чесні люди.

Є ті, хто може допомогти.

Є ті, хто розуміє, що доброта – це не порожні слова.

І, можливо, одного дня я зустріну таку людину.

Бо навіть після всього, що я пережив, я все ще вірю.