Два обличчя однієї жінки: вулиця та дім.

Моя дружина на публіці одна – а вдома зовсім інша.

Я вирішив поділитися своїми переживаннями. Переживаннями, що не відпускають мене роками.

Моя дружина – людина з двома обличчями. У суспільстві – вона мила, ввічлива, сяюча. Але варто закритися дверям нашого дому – і вона перетворюється на абсолютно іншу людину.

На людях вона посміхається, говорить м’яким голосом, щедра на компліменти. Ввічлива, добра, чуйна – всі захоплюються нею.

Друзі заздрять мені, кажуть: «Яка у тебе дружина, мрія!»

А мені хочеться закричати.

Бо ніхто не бачить, як вона поводиться вдома.

За закритими дверима – інша реальність
Вдома все зовсім інакше.

Вона говорить зі мною грубо, наче я не чоловік, а якийсь слуга.

Вона дорікає мені за будь-яку дрібницю: якщо тарілка не на місці, якщо я запізнився з роботи, якщо забув купити щось з магазину.

Її найніжніше звернення до мене – «ідіот» або «недотепа».

Про компліменти, про те, щоб почути тепле слово – я навіть не мрію.

Я пам’ятаю її іншою
Інколи я питаю себе: чому я терпіти це?

Але потім згадую, якою вона була, коли ми тільки почали зустрічатися.

Тоді вона була найніжнішою, найтурботливішою, найжіночнішою жінкою.

Вона дивилася на мене закоханими очима, її голос звучав ласкаво, вона вміла підбадьорити, вселити впевненість.

Тоді мені здавалося, що я знайшов своє щастя.

Але, очевидно, я був для неї тоді ще «чужим» чоловіком.

А тепер, коли вона впевнена, що я нікуди не дінусь, маски скинуті.

Спроба піти
Якось я вирішив дати їй урок.

Я зібрав свої речі, взяв дітей і поїхав до сестри.

Коли вона прийшла додому, а нас не виявилося, її охопив страх. Вона почала дзвонити мені, намагалася дізнатися, де ми і що сталося.

Діти розповіли мені, що вона ходила по дому, не знаходячи собі місця. Її руки тремтіли, вона виглядала розгубленою.

Вона дзвонила всім нашим друзям, голос був наляканим.

Коли я нарешті підняв слухавку, вона плакала.

– Повернись, – лише і сказала вона.

Я повернувся.

І тієї ночі вона не відпускала мою руку ні на хвилину.

На ранок вона пообіцяла, що все зміниться. Що вона буде добрішою, що я знову почую від неї теплі слова.

Я повірив.

Але варто було життю увійти в звичне русло – все повторилося.

Примиритися чи піти?
Соромно визнати, але я не знаю, що робити далі.

Піти?

Так, але зараз у домі є їжа, в холодильнику завжди багато продуктів, рахунки сплачені. Діти ситі і одягнені.

Залишитися?

Але тоді мені доведеться жити у світі, де немає тепла, немає ласки, немає навіть простого поваги.

Мабуть, мені судилося жити без любові.

Але, можливо, це менше злі.