— Гей ти! Хто ж це тут?! Швидко сюди!!!

— Васильку! Шкіднику ти, лісовий духу! Ну-ка, хутко йди сюди!!!

Баба Ганя звично змітала з підлоги розбиту чашку і продовжувала лаяти Василя, вже наперед знаючи, що той до наступного ранку на очі їй не попадеться. Раніше, коли Василь був ще молодий і дурний, він прибігав на крики бабусі. Але, отримавши кілька разів ганчіркою і віником по задку, порозумнішав. І тепер по інтонації та силі голосу безпомилково визначав ступінь небезпеки. Коли можна з`явитись увечері, а коли й через два–три дні.

Цього разу, ганяючи мишу, він випадково змахнув зі столу чашку. Минулого разу — розсипав пакет з крупою, а до цього було ще багато дрібних непорозумінь. І все через шкідливих мишей. Але баба Ганя чомусь продовжувала лаяти Василя, хоча, зрештою, він тут був ні до чого. Він просто виконував свою роботу і справно звітував, приносячи бабусі на подушку задушених мишей, кротів і щурів.

Зранку, прокинувшись і побачивши черговий «звіт», баба Ганя тихо перехрестилася і розпочала стару пісню:

— Васильку! Шкідник! Навіщо ти мені це знову в ліжко тягнеш? Вижену, лісовий духу!

А коли побачила розбиту чашку, завелася ще дужче. Але, справедливості заради, треба сказати, що перед людьми господарка свого кота хвалила. Мовляв, і мишолов відмінний, і чистюля, і ласкавий. Василь старався не підводити і охороняв невеликий бабусин урожай з усією старанністю. Адже інакше миші в підпіллі повністю знищили б усю картоплю і моркву. І крупою б не гребували.

А розбитий посуд та інші негаразди Василь філософськи списував на попутні й неминучі втрати.

Того вечора баба Ганя налила в блюдце молока і довго гукала кота, але той кудись пропав і категорично відмовлявся з’являтися:

— Киц-киц-киц, Васильку, шкіднику. Куди подівся? Молоко скисне. Ну, і чорт з тобою…

Бабуся вирішила підсмажити собі на вечерю картоплі. Відкрила кришку підвалу і, крекчучи, почала спускатися вниз усе нижче по сходах. Зігнувшись у три погибелі та примружуючись, дісталася до відсіку з картоплею. Коли очі звикли до напівтемряви, баба Ганя побачила Василька.

Він судомно дихав. Права передня лапа розпухла, стала у два рази товстішою за ліву. А поряд на картопляних клубнях лежала велика мертва змія.

«Господи! — зойкнула баба Ганя, живо уявивши собі, як їй у руку впиваються отруйні зуби. Вже тільки від цього одразу підскочив тиск і серце запіканилося. — Васильку, рятівнику мій. Чи не вмерти вирішив? Я зараз, зараз. Тримайся. Ах ти, шкіднику, от і потрапив. Як же я без тебе?».

Підхопивши кота, баба Ганя вибралася з підвалу, схопила сумку з гаманцем і прямо в капцях побігла до сусіда.

— Павлику! Павлику! Виручай! Терміново відвези мене до райцентру.

— Що сталося, баб Гань? Що то за терміновість така, на ніч глядячи?

— До ветеринарки мені треба. Василя змія вкусила. Відвези, заради Бога благаю. Я з тобою потім розрахуюся і за бензин, і за неспокій.

— Зараз, баб Гань. Дружині скажу і їдемо.

Біля ветеринарної клініки баба Ганя вибралася з машини. Щохвилини ойкаючи та примовляючи, дістала кота, який, важко дихаючи, висів як ганчірочка, і швидко затупотіла у приймальню.

— Донечко, — звернулася вона до чергової. — Допоможи, будь ласка. Врятуйте Василька, бо в мене вже й немає нікого окрім нього.

Швидкого погляду на нещасного кота вистачило, щоб одразу поставити діагноз.

— Змія? Коли був укус?

— Сьогодні. Але точно не скажу. Я його у підвалі знайшла і відразу до вас.

— Терміново під крапельницю.

Василька віднесли.

Приблизно через двадцять хвилин лікарка повернулася у приймальню і звернулася до баби Гані:

— Давайте оформимо документи. Ви, отже, господарка? Як вас звати?

— Ганна Сергіївна. Смілянська.

— Так, як звати кота? Скільки йому років?

— Василь, шість йому, мабуть. Тільки врятуйте його, будь ласка. З Васильком я і поговорю, і кіно подивлюся, і взимку з ним тепло. Знову ж, де я ще такого мишолова знайду? От і від змії мене врятував.

Баба Ганя розплакалася.

— Заспокойтеся. Ми зробимо все, що від нас залежить. Вам доведеться залишити його у нас на ночівлю в стаціонарі. Завтра приїжджайте, буде зрозуміло: що і як.

— Донечко, скажи, а це дорого?

— Не переживайте. Заплатите лише за ліки. Я певна, все буде гаразд. Ваш кіт — богатир! Вибереться.

— А вас як звати?

— Віра Анатоліївна.

— Дай вам Боженька здоров’я, Вірочко.

В машині баба Ганя запитала у Павлика:

— Паш, ти мене завтра зранку зможеш сюди відвезти?

— Баб Гань, я завтра на роботу о сьомій виїжджаю…

— От і я з тобою.

— Так лікарня-то з дев’ятої.

— Нічого, я почекаю.

— Ну добре. Завтра приїду.

Наступного дня Віра Анатоліївна, ідучи на роботу, побачила на лавці біля клініки вчорашню клієнтку. Старенька бабуся з надією підвелася їй назустріч:

— Як там мій шкідник?

— Зараз подивимося.

Через півгодини баба Ганя, притискаючи до грудей кота, йшла до автобусної зупинки, гладячи по голові Василька і примовляючи:

— От, Васильку, Вірочка сказала, що за три дні будеш як новенький. Я тобі сметани куплю. Та не магазинної, а домашньої, і ковбаски. Заслужив. Тільки живи довше, шкіднику ти такий!.