Маленький зріст: випробування чи благословення?

Для чоловіка низький зріст — неначе Боже покарання. Андрій Коваленко змалку соромився свого зросту. У третьому класі ще сподівався наздогнати друзів, а до десятого вже змирився.

Хоч добрячий був хлопець, жартівливий, завжди першим на поміч — усі в селі його поважали. Після школи не став вчитися, закінчив курси водіїв і влаштувався в колгосп. Однокласники вже породили дітей, а Андрій самотнім ходив — ніяк не міг знайти дівчину, аби і зростом, і душею підходила.

Якось літом поїхав він по справах до райцентру. Повертався вже в сутінках, коли побачив на зупинці дівчину в яскравій брыльці з величезною торбою. «Отаку б дружину», — подумав він, усміхнувшись. Зупинився недарма — раптовим поривом вітру брыльку знесло з її голови через дорогу!

Дівчина кинулася за нею. Андрій гальмував, серце замерло: чи не переїхав? Вискочив з кабіни — а вона сидить під колесами, плаче.

— Поранилась? — перелякано запитав він. — Чого під авто кинулась?
Вона заперечно похитала головою, підняла очі, повні сліз:
— Не болить… Брылька ж мамина. Майже нічого від неї не лишилось…
Андрій не розібрав би її слів, якби не завмер від побаченого. Це була вона! Та, що снилася йому роками, з якою він уявляв дітей у своїй хаті.

— Брыльку? Зараз! — кинувся він через дорогу, струсив пил з головного убору, повернув дівчині.
— Я Андрій. Куди їдеш? Підвезу.
Марічка — так звали незнайомку — розповіла: прямує до села Зелений Гай, де живе тітка Настя. Закінчила кулінарне училище, а після смерті мами батья привів нову дружину з дітьми — місця в хаті не лишилось. Тітка ж радо прихистила племінницю.

Село Марічки було поруч із Андрієвим. Везучи її, він раптом зупинив авто, глянув їй у вічі:
— Марічко, може, не дарма твоя брылька саме перед моїм капотом злетіла. Я… одразу зрозумів — ти та, про кого мріяв. Вийди за мене. Обіцяю — любитиму щиро.
Вона завмерла, поглянула на брыльку, потім на нього… і кивнула.

Андрій, сміючись від полегшення, взяв її за руку:
— Їдемо до тітки Насті. Зараз же попросимо твоєї руки!
За два місяці вони одружились. Село щиро вітало молодих, а закохані не надивлялись одне на одного.

Через рік народився первісток Олесь. Щасливі батьки не відразу помітили дивину — Марічка почала рости. За три роки в них вже було троє дітей, а дружина випередила Андрія на голову й округлішала.

— Це материнство так впливає, — сміялась тітка Настя. Друзі жартували, а Марічка сумувала:
— Андрію, кинеш тепер мене? Навіщо тобі така велетка?
Він ніжно торкнувся її щоки:
— Кохатиму тебе будь-яку. А ти мене теж не кидай — не переживу.

Минули роки. П’ятеро дітей, онуки, правнуки… Але не було в селі щасливішої пари, ніж низенький дідусь Андрій і висока, повновата баба Марічка. Коли вони йшли вулицею, він обіймав її за талію, а вона клала долоню на його руку. Ніхто не сміявся — лише заздрили.

Якось Андрій лагодив дах старого хліва. Перекладина зламалась — він упав, придавившись дошками. Марічка, мов чоловік, розкидала уламки, підхопила чоловіка й понесла до лікарні, дякуючи Богу за свій зріст і силу. Лікарі встигли — врятували.

Довго він лікувався. Сусіди зітхали, бачачи, як Марічка йшла вулицею сама, тримаючись за бік, ніби відчуваючи його обійми…

Любов їхня пройшла через роки, біду й радість. І лишилась у селі легендою — про маленького діда з ясними очима й його велетку-дружину, що й досі йдуть поруч, тримаючись за руки.