Душевний біль без виходу…

Виходу не бачу, душа болить…

Моє життя — безперервна боротьба.

Добрий день.

Я пишу ці рядки з важким серцем. Мені лише 27 років, а я вже боюся майбутнього.

Я втомився.

Рік за роком все повторюється: бідність, самотність, розчарування.

Свята приходять і минають, а я нічого не відчуваю. Замість радості — лише порожнеча.

Я намагаюся вірити, що серед цієї брехні, зради та жорстокості ще залишились добрі люди. Люди, які можуть зрозуміти, допомогти, підтримати.

Але з кожним днем надії усе менше.

Я втратив вміння усміхатися.

Щодня відчуваю, що в мені залишається все менше сил.

Ті, хто обіцяв допомогу, просто зникли. Я багато разів чув гарні слова.

— Я завжди поруч, друже!
— Ми сім’я, ти можеш на мене розраховувати!
— Все буде добре, не здавайся!

Але коли настали важкі часи, виявилося, що за цими словами нічого не стояло.

Я залишився один.

Я борюся з бідністю, з хворобою, з порожніми надіями.

Операція, на яку немає грошей

Недавно лікарі сказали, що потрібна термінова операція.

Проблеми з ниркою стають серйозними.

Але сума, яку потрібно зібрати, для мене недосяжна.

Я давно без роботи. Я вже не думаю про майбутнє — тільки про те, як пережити черговий день.

Брехня, зрада та втрачені надії

Найбільше болить не від хвороби, а від людей.

Люди, яким я вірив.

Ті, хто клявся в дружбі та любові, а в важкий момент просто відвернувся.

Як же легко люди обманюють… Як легко вони кажуть гарні слова, але нічого не роблять.

Скільки разів я чув обіцянки:

— Ми тебе не залишимо!
— Ми допоможемо!

А потім ці люди зникали.

Я зрозумів просту істину: у цьому холодному світі все вирішують вчинки. А не слова.

Єдина людина, яка не зрадила мене

Я не один.

Є одна людина, яка завжди поруч зі мною.

Моя бабуся.

Вона — єдина, хто тримається поруч зі мною, хто бореться разом зі мною за кожен день.

Але її пенсія не вистачає ні на що.

Ми платимо за світло, ліки — і залишаємося без копійки.

А треба жити на щось.

Треба купувати їжу, дрова, платити лікарям.

Я прошу допомоги.

Я дивлюся в очі перехожим, але вони просто відвертаються.

Хтось лається, хтось презирливо всміхається.

Хтось навіть користується моєю бідою, як ті, хто обіцяли мені роботу влітку на курорті, а потім просто не заплатили.

Чому Бог так жорстоко нас випробовує?

Щодня я запитую себе: за що?

Чому люди, які ніколи не робили зла, змушені страждати?

Ми з бабусею молимося що вечора.

Ми просимо Бога про допомогу.

Але чи чує він нас?

Чому він посилає стільки випробовувань?

Хіба я заслужив це?

Мені всього 27 років. Хіба я не маю права просто жити, просто радуватися, просто дихати без страху перед завтрашнім днем?

Бабуся — літня жінка. Хіба вона не заслужила спокійної старості?

Чому все навпаки?

Чому вона тягне мене на собі, коли все повинно бути інакше?

Я все ще хочу вірити людям

Попри все, я не здаюся.

Я не хочу вірити, що в цьому світі залишилися тільки жадібність, жорстокість і зрада.

Я знаю — є чесні люди.

Є ті, хто може допомогти.

Є ті, хто розуміє, що доброта — це не порожні слова.

І, можливо, колись я зустріну таку людину.

Бо навіть після всього, що я пережив, я все ще вірю.