Таємниця зради чоловіка випадково розкрилась Тетяні

O зраді чоловіка Наталія дізналася випадково…

Як це буває зазвичай, дружини дізнаються про невірність останніми. Лише згодом Наталія зрозуміла, що означали усі ті дивні погляди колег та шепіт за її спиною. Для жодного з працівників не було секретом, що найкраща Наталина подруга Олена завела роман з Владиславом. Наталія про це й гадки не мала.

Дізналася вона про це тої самої вечері, коли несподівано повернулась додому. Наталія вже декілька років працювала лікарем у стаціонарі. В той день вона мала бути на нічному чергуванні. Але в кінці робочого дня до Наталії звернулась із проханням молода колега Ірина:
– Наталю, чи можеш ти обмінятися зі мною чергуваннями? Я відіграю сьогодні, а ти за мене в суботу. Якщо, звісно, у тебе немає інших планів. У мене сестра заміж виходить. В суботу весілля.
Наталія погодилась. Ірина була приємною, чуйною дівчиною. Та й весілля – поважна причина.

Пізно ввечері Наталія поверталася додому в піднесеному настрої – вона хотіла зробити сюрприз для чоловіка. Але сюрприз чекав її.
Ледь увійшовши в квартиру, Наталія почула голоси, які доносилися з спальні. Один голос належав Владу, а другий… Його вона теж упізнала, просто не очікувала почути в такий час, у такій обстановці. Це був голос її найкращої подруги Олени. Те, що Наталя почула, не залишало сумніву в характері стосунків цих двох.

Наталія вийшла з квартири так само тихо, як і зайшла. Ніч вона провела в стаціонарі без сну. Як тепер дивитися в очі колегам? Усі все знали, а вона була засліплена своєю любов’ю до Влада, довіряла йому беззастережно. Чоловік був сенсом її життя. Заради нього вона була готова на багато що. Від своєї мрії про дитину Наталія мусила відмовитися. Кожного разу, коли вона заводила про це розмову з Владиславом, він говорив, що ще не готовий, що треба почекати, пожити для себе. Тепер Наталя зрозуміла, що Влад не хотів заводити дітей, тому що не ставився серйозно до їхньої сім’ї.
У цю безсонну ніч Наталія ухвалила рішення, яке вважала єдино правильним. Вранці вона написала заяву на відпустку з подальшим звільненням, потім поїхала додому і, поки чоловік був на роботі, зібрала свої речі і поспішила на вокзал. Вона успадкувала від бабусі невеликий будинок у селі. Саме туди Наталія і вирушила, справедливо вважаючи, що в цій глушині чоловік її не шукатиме.
На вокзалі вона купила нову SIM-карту, а свою викинула. Наталія розірвала всі зв’язки з минулим життям і сміливо крокувала в нове.

Вже за добу вона вийшла з поїзда на знайомій станції. Жінка приїжджала сюди останній раз майже десять років тому на похорон бабусі. Все тут виглядало так само, як і тоді – тихо, малолюдно. “Саме те, що мені зараз потрібно”, – подумала Наталія.
До села Наталія доїхала попутками, а потім ще кілька хвилин йшла до бабусиного дому. Двір за ці роки заріс чагарником так, що жінка з трудом дісталася до вхідних дверей.

Кілька тижнів їй знадобилося, щоб привести двір і будинок у порядок. Сама б Наталя ніколи не впоралася. Але їй дуже допомогли сусіди. Усі вони чудово пам’ятали Наталину бабусю, Галину Іванівну, яка понад 40 років пропрацювала вчителькою початкових класів у місцевій школі. Не одне покоління сільських хлопчиків і дівчаток вчила Галина Іванівна писати й читати. І тепер багато хто хотів допомогти Наталі в пам’ять про улюблену вчительку.
Наталія навіть не сподівалася зустріти такий теплий прийом. Вона була дуже вдячна всім, хто допомагав їй наводити порядок, ремонтувати будинок і облаштовуватися на новому місці.
Чутка про те, що Наталія лікар, облетіла село дуже швидко. Якось найближча Наталі сусідка Марія прибігла в страшному хвилюванні.
– Наталочко, пробач, не зможу сьогодні тобі допомогти. Щось моя менша захворіла. З’їла, мабуть, щось не те, зранку з животом мучиться.
– Ходімо, подивлюся твою доньку, – запропонувала Наталія, взяла свою лікарську валізу і пішла за сусідкою.

У маленької Оленки було харчове отруєння. Наталія допомогла дитині – поставила крапельницю і пояснила Марії, як далі доглядати за дівчинкою.
– Дякую тобі, Наталочко, – Марія не знала, як дякувати сусідці. – Ти, виявляється, лікарка. У нас же до найближчої лікарні 60 кілометрів. Був у селі свій фельдшер, та вже рік, як звільнився, а нового все не присилають.
І з того моменту стали односельці звертатися до Наталі за допомогою. А вона відмовити не могла, адже вони так радо і тепло її зустріли, допомагали, чим могли.

Коли чутка про лікарку дійшла до керівництва, Наталію запросили на роботу в районну поліклініку.
– Ні, в район не поїду, – твердо заявила Наталія. – А якщо довірите медпункт у нашому селі, то з задоволенням візьмусь.
Керівництво тільки руками розводило – столичний лікар з таким досвідом і в сільському медпункті хоче працювати. Але Наталія від свого рішення не відступала. І згодом у селі знову запрацювала амбулаторія, де Наталія почала вести прийом.
Одного разу в дім до жінки постукали. Був уже вечір. Але Наталія не здивувалась такому пізньому візиту – адже хворіли люди не тільки вдень.
Наталія відчинила двері і впустила в дім незнайомого чоловіка. За його виглядом Наталя відразу зрозуміла, що сталося нещастя.

– Наталія Михайлівна, – звернувся відвідувач. – Я приїхав з Дубівки, це кілометрів за 15 звідси. Моя дочка сильно хвора. Спочатку думав, застудилася. Але температура не знижується вже третій день. Прошу вас, поїхали зі мною, допоможіть моїй доньці.
Наталія почала швидко збиратися, попутно розпитуючи чоловіка про симптоми хвороби дівчинки.
Коли прибули на місце, Наталія побачила на ліжку маленьку і дуже бліду дівчинку. Хвора важко дихала. Губи дівчинки потріскались, волосся сплуталося, повіки ледь тремтіли у такт диханню.
Після огляду лікарка сказала:
– Положення тяжке. Треба везти до лікарні.
Чоловік заперечно похитав головою.

– Ми живемо вдвох з дочкою. Її мама померла невдовзі після пологів. Ця дівчинка єдине, що в мене є. І я не можу її втратити.
– Але в лікарні дівчинці швидше допоможуть. Я нічого не можу зробити. Потрібні ліки, а в мене їх немає.
– Скажіть, які ліки потрібні, я дістану. Тільки не забирайте до лікарні, прошу вас. У районі є цілодобова аптека, я швидко привезу все, що потрібно. Але… Мені ні з ким залишити дочку.
Наталія бачила, як сильно був наляканий і схвильований батько дівчинки. Лише тепер вона розгледіла чоловіка як слід. Він був приблизно її віку, високий, стрункий і з дуже гарною копною каштанового волосся. Очі в чоловіка були темно-зеленого кольору, а довгим віям могла позаздрити будь-яка дівчина.

– Я залишуся з дівчинкою, – сказала Наталія. – Як її звуть?
– Анюта, – з ніжністю дивлячися на дочку, промовив чоловік. – А мене звати Данило. Дякую вам, лікарко!
Наталія виписала рецепт, і Данило поїхав до районного центру.
Температура у Ані не спадала, дівчинка металася уві сні, плакала і кликала батька. Наталія підняла дівчинку на руки і, наспівуючи якусь дитячу пісеньку, ходила з нею по кімнаті, поки Аня не заспокоїлась.

Через кілька годин Данило повернувся з ліками. Наталія зробила дівчинці укол і втомленим голосом промовила:
– Тепер залишилося лише чекати.
Усю ніч вони з Данилом провели біля ліжка хворої. До світанку температура почала знижуватися, на лобі дівчинки з’явився піт.
– Це хороший знак, – зауважила Наталія. Вона валилася з ніг, але почуття задоволення від того, що вона переломила хворобу, допомагало їй триматися.
– Дякую вам, лікарко, – не втомлювався повторювати Данило.
Минув рік. Наталія все ще працювала в сільській амбулаторії, лікувала своїх односельців та мешканців найближчих сіл. Але тепер вона жила не в старому бабусиному будинку, а в гарному просторому домі Данила. Вони одружилися через півроку після тієї жахливої ночі, коли життя Анюти висіло на волосині.
Їм ще кілька тижнів довелося боротися з недугою дівчинки. Вона одужала. Вона дуже прив’язалася до Наталії. І Наталія полюбила Аню всім серцем. Але щоразу, обіймаючи дівчинку, жінка думала про те, що колись втратила шанс стати матір’ю.

По вечорах Наталія, втомлена, але щаслива, поверталася до свого нового дому, де її чекали і любили два найближчі їй людини.
А сьогодні Данило зустрів її на ґанку, обійняв і запитав:
– Ну як? Підписали тобі відпустку? Я вже продумав маршрут, вирушимо втрьох у подорож.

Наталія загадково усміхнулася і відповіла:
– Відпустку підписали, а в подорож ми їдемо не втрьох, а вчотирьох.
Данило деякий час здивовано дивився на дружину, а потім підхопив її на руки і закрутив по двору.