Пам’ять зберігає всі секрети

— Щось ти зачастила до лікарні до сестри, кожен день мчиш туди з повними сумками, — незадоволено промовив Андрій, коли дружина Марія знову повернулася зі шпиталю й вони сіли вечеряти.

— Чому це тебе так дратує? — здивувалася вона.

— Та не те щоб дратує. Розумію, вона твоя рідна. Але ж Соломія не в критичному стані, і відвідувачів у неї повно: чоловік, донька, син з нареченою… Нащо тобі щодня туди бігати? Чи може там лікар симпатичний працює, і ти заради нього?

— Яку дурню ти несеш, Андрію! — відсікла Марія. — Лікарка у неї жінка. Тож твоя теорія розбивається вщент…

— Серйозно, поясни. Чому після роботи мчиш у лікарню? Встаєш о шостій, вариш морси, юшки… Потім везе з собою цілу торбу? Це ж самокатування. Дивись, які синяки під очима…

— Розкажу, а то не відчепись, — зітхнула вона, збираючи зі столу. — Заварю чай — поговоримо.

— Давай, — підхопив чоловік. — А то й справді нічого не зрозумію…

***

Сімнадцятирічна Марія Шевченко, закінчивши школу, приїхала до Львова вступати до університету чи коледжу. Виросла в селі Залісся, де про вищу освіту й мріяти не доводилось. А дівчина мріяла стати юристкою.

Вступні іспити пройшли з тріском, але її взяли до юридичного коледжу, чому вона несказанно раділа. Повертатися до села, де чекала лише робота в магазині, як у матері, Марія не хотіла. Вона рішуче вирішила закріпитися у місті: навчатися, працювати, будувати життя. А батькам допомагати вже зі своїх зарплат.

У школі вона зустрічалася з Віталієм Коваленком, однокласником. Але хлопець мріяв лише про роботу на фермі, як його батьки, армію та знову ферму. Марію ж така доля лякала. Вони розійшлися без жалю. Віталій не сумував: за півроку одружився з Галею, яка давно за ним «сохла».

Оселившись у гуртожитку, Марія вчилася на відмінно, щоб отримувати підвищену стипендію. Гроші від батьків теж допомагали — жила скромно, але без злиднів.

…Той осінній день вона пам’ятає до дрібниць. Поверталася з бібліотеки імені Франка, де готувалась до семінару. Автобус був забитий, наче бджолиний вулик. Втиснутися вдалося ледве. Вийшовши на зупинці, вона з жахом побачила: сумку порушено, а гаманця нема…

Холодний піт прошибив її. Сьогодні вона отримала стипендію та переказ від батьків — усі гроші були з нею. Вчора мати телефонувала: батькові затримують зарплату, треба економити. А тепер — нічого.

Сльози котилися градом. Дзвонити батькам соромно — вони й так ледве зводить кінці. Знайти крадіжа неможливо: у переповненому транспорті ніхто не помітить злодія. Дешевий гаманець тепер, мабуть, у смітнику, а гроші — у когось іншого. З продуктів лишилися цибуля, гречка, трохи макаронів…

— Чого ревеш? — почула вона голос сусідки по кімнаті, Ярини.

Марія розповіла.

— Самі винні, — похитала головою Ярина. — Хто всі гроші з собою носить? Треба було в бюстгальтер сховати. Час такий — навколо самі шахраї. Вчіться, розумні дівчата…

Марія й сама це розуміла. Але від цього не легшало. Позичити в Ярини? Та та вже витратила все на одяг.

— Хочеш, познайомлю з «меценатом»? — несподівано запропонувала сусідка. — Забезпечить тебе, а ти… ну, ти знаєш. Вигляд у тебе класний — бажаючих буде повно.

Дівчину від однієї думки про таке вивернуло.

— Ні, — різко відповіла вона.

— Подумай. Коли їсти нема чого, моральні принципи здаються менш вагомими…

Марія мовчала. Відвернувшись до стіни, тихо плакала, а потім, не помітивши, як, заснула…