Я все пам’ятаю

Василь зустрів свою дружину Анастасію з легким невдоволенням, коли вона повернулася додому з лікарні після чергового візиту до сестри. Вони сіли вечеряти, і Василь не втримався від коментаря:

– Щось ти зачастила до Олени в лікарню, кожен день носиш їй пакунки, – зауважив він.

– Чого це тебе так дратує? – здивувалася Анастасія.

– Та не те щоб дратує. Я все розумію, вона твоя рідна сестра. Але ж вона не в такому вже й важкому стані, та й родина її відвідує. Чоловік, дочка, син із невісткою… Чому ти там кожен день? Чи там випадково лікар привабливий, заради кого ти бігаєш до сестри?

– Що за дурниці, Василь! – одернула Анастасія чоловіка. – І взагалі, Катин лікар – жінка. Так що твоя теорія не пройде…

– Ні, Настя, чесно, поясни. Яка потреба кожен день після роботи їхати в лікарню? Ти встаєш о шостій ранку, готуєш узвари, бульйони… потім їдеш на роботу, повертаєшся додому, збираєшся й мчиш у лікарню? Що це? Самокатування якесь. Ти ж змучена, невиспана. Синці під очима…

– Добре, я розкажу, а то ж не відчепишся, – зітхнула Анастасія, збираючи посуд зі столу. – Зараз заварю чай і поговоримо.

– О, давай, – зрадів Василь, – бо я справді нічого не розумію…

***

Сімнадцятирічна Настя Весницька після школи приїхала до великого міста, щоб вступити або до університету, або до технікуму, як вийде. Вона виросла в маленькому селі, де не було можливості продовжити навчання та здобути професію. Але Настя дуже хотіла отримати диплом і стати юристкою.

В університет Настя не пройшла, але в юридичний технікум вступила і була неймовірно рада. Дуже не хотілося повертатися в село без перспектив. Працювати продавцем, як її мама, Настя не планувала. Вона вирішила закріпитися в місті – навчатися, знайти роботу і влаштувати особисте життя. А в село приїздитиме у гості до батьків.

У школі Настя зустрічалася з Іваном Калачем, однокласником. Але Іван, на відміну від Насті, не прагнув міського життя та збирається залишитися у селі. Після школи влаштувався на ферму, де працювали його батьки, потім збирався піти в армію… Таке життя йому підходило.

Настя жахалася таких перспектив, тож легко розлучилася з Іваном, розуміючи, що він не підходить їй. А Іван не засмутився, і вже через пів року одружився на дівчині, яка давно мала до нього почуття.

В технікумі Настя отримала кімнату в гуртожитку і почала звикати до нових умов. Дуже старалася добре вчитися, щоб отримувати підвищену стипендію. Батьки щомісяця пересилали їй гроші, і Настя не бідувала, хоча й шикувати не могла.

Одного осіннього дня Настя їхала у переповненому автобусі після відвідин бібліотеки. Люди поверталися з роботи, транспорт був набитий вщерть. Вийшовши, вона з жахом побачила, що її сумку порізано… Гаманець з усіма грошима, отриманими зі стипендії та від батьків, зник…

Настя була в шоці. Сльози лилися з її очей… Вона знала, що такі речі трапляються, але тепер це сталося з нею. Поліція не допомогла б. Вона не пам’ятала людей з автобуса, а знайти злодія майже нереально.

Гаманця з грошима вже немає, і вона опинилася в складній ситуації. З продуктів залишилися лише пачка маргарину, дві цибулини, чай, трохи гречки і макаронів. До стипендії грошей не вистачить. Настя не знала, що робити: йти на роботу чи винити себе за нерозсудливість.

– Чого ревеш? – запитала сусідка по кімнаті Юля.

Настя розповіла про крадіжку.

– Не пощастило, але ти сама винна. Відкрито носити гроші – нерозумно. У автобусі треба бути уважнішою. Роззяви таке тільки й трапляється, – сказала Юля, і Настя зрозуміла, що те, що сталося, вже не змінити. Вона лише мріяла, як би залишитися без боргів і знайти вихід із ситуації…

Юля запропонувала знайомство із заможним чоловіком, але Настя відмовилася. Подумала про те, щоб попросити у Юлі грошей, але та теж відмовила: «Все на одяг і косметику пішло».

Настя лише плакала, розуміючи, що треба знайти рішення, але такого, яке не суперечить власним моральним принципам. Від думок вона непомітно заснула.