Він все одно не виживе, – мовила дружина чужим крижаним голосом. – Тож приїжджай сам і поговори з лікарем.

Вона сказала це холодним, майже чужим голосом: “Він усе одно не проживе, — звернулась дружина. — Ти сам поговори з лікарем, якщо мені не віриш. Там будуть доглядальниці, все, що йому потрібно. Недаремно ж існує паліативний догляд, усі так роблять…”

Ілля народився на два місяці раніше терміну й одразу потрапив у реанімацію. Спершу нічого не говорили, згодом з’явилася якась надія — почав самостійно дихати, набирати вагу. Коли його виписали, він все одно був таким крихітним, що Василь боявся взяти його на руки, аби не пошкодити щось. Але коли Ілюша прокидався і тихенько плакав ночами, Інга не вставала до нього, і Василь мусив сам навчитися заспокоювати сина. Інга не хотіла водити його до лікарів, стверджувала, що всі проблеми через лікарів, адже вона здавала всі аналізи і робила УЗД, сказали, що все в нормі. А чи це нормально? Уже три місяці, а голову досі не тримає.

Василь сам записувався на прийом до лікарів, слухав незрозумілі терміни, від яких язик прилипав до піднебіння, здавав з сином аналізи, кожен раз із закритими від страху очима, поки медсестра намагалася знайти вену. Нарешті він дійшов до генетиків в обласному центрі, які пояснили, що Іллі можна допомогти, але потрібні спеціальні ліки. Тому Василь і поїхав на заробітки – один друг давно кликав, там добре платили, але Інга все не відпускала. А тепер вибору не було. Він поїхав. Думав, що син з Інгою, що все буде добре, а воно виявилося інакше. І бабуся нічого йому не сказала, хоча він відчував, що вона щось приховує.

Виявилося, що весь цей час саме бабуся ходила до Іллі в лікарню — розмовляла з ним, змащувала кремом від пролежнів і робила масаж. Інга ж повернулася на роботу, а йому нічого не сказала. Зізналася тільки тоді, коли Василь повідомив, що приїде на відпустку на місяць.

– Інга, це ж наш син! — обурився він. — Який паліатив, заради чого я працюю? Лікар же казав, що…

— Які, до біса, ліки!? — вигукнула Інга. — Ти його взагалі бачив? Тебе пів року тут не було, тому не вказуй мені, що й як робити! Я молода ще, і хочу жити для себе. Іншого дитини можна завести. Не хочу я, як мати, все життя підгузки змінювати!

У наймолодшого брата Інги був дитячий параліч, і коли вони познайомилися, Василя захоплювало, як тендітна і вишукана Інга опікувалася братом, садовила його в крісло й читала вголос книжки. Він за це її, власне, й полюбив. Але, здавалося, самої Інги вистачило тільки на любов до брата.

– Якщо ти не забереш сина додому, я подам на розлучення, — погрожував Василь.

— Ну і подавай! Ти мене цим не налякаєш! Я жила без тебе все це время і далі проживу.

Василь не думав, що вона справді піде. Але Інга пішла, і ще до того, як він приїхав. Ключі від квартири віддала його бабусі, яка вже давно все підозрювала, лише Василю не казала — за ці пів року Інга знайшла до кого переїхати.

– Не переживай, синку, впораємося. Я допоможу тобі з Іллею, тільки от роботу доведеться тут шукати — одна я з ним не впораюся.

Василь і сам це розумів — бабуся давно хворіла, їй самій догляд потрібен був, тільки він не міг їй борг повернути, не міг він розірватися надвоє.

Бабуся виростила Василя. Мати його, доволі успішна співачка, привезла його бабусі на місяць, але так і не забрала. Гроші надсилала справно, поки він у школу ходив, а потім, видно, вирішила, що досить, сам справиться. Василь у молодості вірив, що мати його любить, просто життя у неї складне: концерти, зйомки… Він один раз навіть поїхав на її концерт – купив величезний букет троянд, мріяв, як подарує їй, як вона впізнає його й зрадіє, скаже зі сцени – це мій син!

Але все вийшло інакше: спочатку вона його довго не помічала, а коли нарешті взяла букет, не подивилася навіть, і кинула його кудись у кут. Хоча Василь майже всю свою зарплату за той букет віддав. Після концерту він ледве пробився за лаштунки, спробував пояснити, що він — її син, але мати його до себе не пустила. Веліла передати, що втомилася і передзвонить. Він чекав її дзвінка місяць, не відходив від телефону. Але вона так і не подзвонила.

Тепер він уже не згадував про неї, а якщо по радіо крутили її пісню, перемикав одразу, не хотів слухати, хоч колись усі слова знав напам’ять. Бабуся була йому й батьком, якого він ніколи не знав, і матір’ю. А тепер ось і для Іллі стала матір’ю – як могла, доглядала за ним, а Василь знайшов роботу з нормальним графіком, щоб бабуся не втомлювалася. Інга навіть не дзвонила, ще гірше власної матері – та хоч іноді робила вигляд, що у неї є син.

– Вася, мені такий сон яскравий наснився, – розповіла одного разу бабуся. — Дід твій, царство йому небесне, попросив мене води з криниці принести. Я кажу – як же я понесу, у мене ж ноги не ходять! А він каже – тут у всіх ходять. Дивлюся, а під ногами трава – зелена-зелена! І м’яка, як пух. Я по ній пішла, а ноги самі ковзають і не болять навіть! Води набрала, і наостанок у той криницю заглянула. Дивлюся, а там ти в костюмі і краватці, а поруч дівчина така гарна, з ямочками на щоках. У фаті. Це той випадок, коли сни віщі – знайдеш ти собі хорошу дружину, а не цю вертихвістку!

– Бабусю, яка дружина! Якщо рідна мати не захотіла за Іллею доглядати, хто на таке погодиться?

Наступного дня бабуся не прокинулася. Тож сон був віщий, тільки не з тієї причини – тепер вона дідові воду носить, а не маленькому Іллі.

Що тепер робити, Василь не знав. Мама допомогла з похоронами, навіть приїхала особисто, але все рівно довелося витратитися, просити у неї було соромно. Але через пару тижнів мама сама подзвонила і сказала:

– Я знайшла доглядальницю для твоєї дитини. Я їй плачу, не хвилюйся.

Така щедрість здивувала Василя, і він спершу хотів відмовитися, сказати, що ніхто з її грошей не потрібно, але передумав – тут вже не до гордощів, коли ліки для сина майже закінчилися.

Чомусь він очікував, що приїде досвідчена доросла жінка, таких він багато бачив у лікарнях, поки возив Іллю, всі вони нагадували йому молодість бабусі – ділові, прості, свою справу знають. Але видно, і тут мама вирішила зекономити – надіслала якусь випускницю, дівчина одразу призналася, що це її перша робота.

– Не переживайте, я пройшла спеціальні курси і все вмію, – каже вона бадьоро, а в самої голос тремтить.

Можна було подзвонити мамі і сказати, що ця дівчина з Іллею не справиться, але говорити з нею він не хотів. І Василь вирішив почекати, може, ці курси дійсно хоч на щось годяться.

Дівчину звали Марина. І дзвонила вона йому кожні півгодини.

– Василю Петровичу, це нормально, що він ікає?

– Потримайте його вертикально. І до спинки що-небудь тепле покладіть, рушник праскою підігрійте.

– Василю Петровичу, він так важко дихає! Я боюся…

– Марина, інгалятор, я ж вам казав…

І так далі.

Але за кілька тижнів вона освоїлась і почала краще справлятися. Правда, Василю довелося перейти на іншу роботу — графік у неї був до шостої, а йому ще потрібно було встигнути повернутися. Довелося піти на будівництво, там графік вільний, але вся робота нелегальна. Обіцяли добре заплатити, але коли…

Вихідні Василь тепер проводив із сином — дівчина ця навіть за додаткові гроші не могла на вихідних працювати, китайську вона, бачте, вчила. Щебетала, що хоче поїхати на стажування, вивчати акупунктуру. Смішна була ця Марина, наївна, не те як його бабуся — тільки та завжди телевізору вірила, а ця — всьому, що в інтернеті.

В день народження Іллі, втім, Марина приїхала і у вихідний – привезла йому повітряну кульку, він їх дуже любив, і власноруч зв’язаний комбінезон. Василь розчулився і запросив її на чай — з цього приводу торт купив. А потім вони всі разом пішли гуляти — нарядили Іллю в новий комбінезон, поклали в коляску і прив’язали до неї повітряну кульку, щоб дивився. Василь розумів, що до наступного дня народження син може й не дожити, і від цього навіть дихати стало важко. Але в той момент, коли він віз його по затишній сонячній вулиці, а повітряний шар намагався злетіти в небо, піддаючись легкому осінньому вітру, на душі було добре.

Інгу він помітив пізно, лише коли зупинилися на пішоходному переході, зустрів її погляд. Поруч стояли подруги, здається, вони йшли на якесь свято. Інга теж спочатку його не побачила, але її обличчя одразу ж запалало червоною плямою. Вона відвернулася, щось шепотіла своїм товаришкам і поспішила перейти вулицю.

– Хто це? — запитала Марина, помітивши його напружений погляд.

Василь важко випустив повітря і відповів:

– Ніхто.

– Ну і добре, — сказала вона і усміхнулася.

Він навіть не помічав раніше, як вона усміхається. На ямочках на її щоках заграла посмішка, і це наче щось пригадала йому, але що саме? Голуба кулька на тлі блакитного неба билася так само сильно, як і серце Василя.

Зарплату не віддавали. Ліки майже закінчилися, і вибору у Василя не було – довелося дзвонити матері.

– Мало я тобі вже допомагаю? – роздратовано запитала вона. – Ти знаєш, скільки я цій дівчині плачу? Який ти чоловік, якщо не можеш заробити на ліки?

Василь так засоромився, що навіть дихати стало важко. Що, він і справді не може забезпечити власного сина? Він вимкнув телефон і схилив голову – хотілося, щоб підійшла бабуся, поклала руку на плече і сказала, що все буде добре…

Почулися тихі кроки, і на порозі кухні з’явилася Марина. В руках у неї був конверт.

– Ось, – сказала вона і поклала його на стіл.

– Що це? – не зрозумів Василь.

– Це на ліки. Для Іллі.

Він ніяк не міг зрозуміти – що це все значить?

– Ваша мати мені заплатила. Вона добре заплатила, не хвилюйтеся. Я ж на поїздку в Китай збирала, але мені вони не потрібні – я живу з батьками, у мене все є.

– Але як же ваша поїздка… – розгубився Василь.

Марина знизала плечима.

– Та куди я тепер поїду…

Вона несміливо усміхнулася, і на її щоках знов з’явилися ямочки. А Василь раптово пригадав бабусин сон. І тут же покрився рум’янцем, сам не знаючи, чому.

– Беріть, – настійно сказала вона. – Так буде правильно.

– Я все поверну, – хрипким голосом сказав Василь, прокашлявся і запитав. – Якщо ви не їдете в Китай, то, можливо, заходьте до нас на вихідних? Погуляємо, як тоді…

Марина знову усміхнулася і відповіла:

– З задоволенням.