Ми розлучилися місяць тому. Хіба ти все ще пам’ятаєш?

“Розлучилися ми з тобою ще місяць тому. Ти нічого не забув?”

– Павло, ти не забув, що сьогодні твій останній день у моєму домі? – запитала його Лариса.

– Тобто як? Вже?

– Так, а чому тебе це дивує? Ми домовлялися, що до 26 травня ти вирішуєш питання з житлом, а поки можеш жити тут.

– Якось час швидко промайнув…

Справа була в тому, що Павло і Лариса розлучилися місяць тому. Однак її колишньому чоловікові було абсолютно ніде жити. Ніяк не міг знайти підходяче житло. Чи не намагався? Це вже зовсім інше питання.

– Не заговорюй мені зуби. Завтра ти виселяєшся!

– Але куди?

– Не знаю. Це вже не мої проблеми.

Павло миттєво схопився з крісла.

– Як же так, Лариса? Ми ж сім’я.

– Ми? Та вже немає ніяких “ми”. Розлучилися ми з тобою ще місяць тому. Ти нічого не забув?

– Кажу ж, час летить дуже швидко.

– Ще раз… Не заговорюй мені зуби.

Насправді Павлу дійсно не було куди йти. Друзів у нього не залишилося, адже час з багатьма розвів. А дехто виявився далеко не найприємнішою людиною.

Родичі живуть у області, а до знайомих явно ночувати не підеш. І як тепер бути? Одна надія була переконати Ларису.

І якщо ночувати можна хоч на вокзалі, то була ще одна причина, з якої її колишній чоловік не хотів покидати квартиру.

– Ти знаєш, а я все сподівався до останнього.

– На що?

– Що ми ще будемо разом.

Тут Лариса розсміялася, а Павла це явно зачепило.

– Хіба я сказав щось смішне?

– А хіба тобі самому не смішно?

– Мені ні.

– А мені так. Слухай, досить вже ломати комедію і грати в дитячий садок. Зрештою, ми дорослі люди.

– От саме тому я й хочу поговорити по-дорослому. Лариса, ти зрозумій, через дурниці ми розлучилися.

Колишня дружина навіть підняла брову від здивування.

– По-твоєму постійно обманювати людину – це дурниці?

– Ні, я не це мав на увазі.

– Я зрозуміла тебе!

– Та ні ж! Ми погарячкували, таке буває. Лариса, але ми ж можемо почати все заново. Будь ласка!

Лариса була просто вражена цим. Тільки одного зрозуміти не могла – її колишній чоловік з розуму сходить чи йому справді нікуди жити.

– Я сказала, досить мені морочити голову. Збирай свої речі. Завтра ти покидаєш цю квартиру.

Але Павло ніяк не заспокоювався. Він продовжував стояти на своєму і наводив все нові і нові аргументи. Один з них став просто нонсенсом!

– Та як ти не розумієш, я ж вірний тобі залишився!

– Це ти зараз до чого?

– А до того, що з моменту нашого розлучення я ні з ким і ні ні.

Тут вже Лариса схопилася за голову. Мабуть, Павло дійсно почав сходити з розуму.

– Мені-то яке до цього діло? Якщо чесно, зовсім не цікаво з ким ти там спиш!

– А мене це хвилює. Ну, не можу я Лариса ні з ким, окрім тебе. І з тобою зараз не можу… Бо…

Тут Лариса перебила його.

– Так, все не продовжуй.

Вона зібралася і пішла прогулятися. Лише б очі не бачили цього Павла.

Насправді вийшло от як. Розлучитися з ним вона планувала давно. Але все відкладала, бо якось шкода було. Все-таки прожили вони разом 5 років і важко було прийняти таке рішення.

Однак постійне обманювання чоловіка не давало їй спокою. Причім брехав він стосовно роботи. Весь час вигадував, що начальник його підвищив і почав він тепер на престижній посаді працювати. А насправді залишався таким же рядовим менеджером із зарплатнею 20 тисяч гривень на місяць. Це і стало останньою краплею в їхніх стосунках.

Навіщо було брехати? Непонятно!

Лариса розмірковувала протягом усього вечора. Їй не хотілося йти додому. Тому вона вирішила залишитися у подруги. Звісно ж, Павло обірвав їй весь телефон дзвінками. Але брати слухавку вона не збиралася, точно так само, як і звітувати перед ним.

– Я не розумію, Лариса. Ну, що ти за Матір Тереза така?

– В сенсі?

– Та я про твого Павла. Сама ж винна. От тепер він і не хоче йти.

– Так, уже. Сама розумію, що зглупила. Ну, не виганяти ж на вулицю…

– Так завтра все одно виженеш. Чи ні?

– Вижену. Бо слово завжди тримаю.

– Шкодуєш?

– Ні, нема про що шкодувати. Я ж не дитину виганяю, а дорослого чоловіка, який сам у змозі розібратися зі своїм життям.

Наступного дня Лариса повернулася додому, але так і не побачила валізу колишнього чоловіка біля свого порогу.

– Ти все ще тут?

– Лариса! Де ти була? – вигукнув Павло.

– Це тебе вже не стосується.

– Ти ночувала у чоловіка?

– Ще раз повторюю: не твоя справа! Збирай речі і вимитайся звідси!

Тут Павло почав мало не ходити кругами навколо колишньої жінки.

– Лариса, слухай, ну, я справді так не можу. Я ж хвилювався за тебе!

– Досить! Вимітайся, я сказала.

Але на Павла ніби не діяли її слова. Або він робив вигляд, що не чує її.

– Я ж тобі вірність зберігаю, як ти не розумієш?

Лариса зрозуміла, що ця розмова безглузда і ні до чого не приведе.

– У тебе 5 хвилин. Інакше я дзвоню в поліцію.

Але Павло не повірив, і Ларисі довелося зробити те, що вона обіцяла. Колишнього чоловіка швидко випровадили з речами на вулицю. Бо у цій квартирі він частки не мав і прописаний тут не був.

Добре, що Ларисі це житло дісталося у спадок. Страшно навіть уявити, що могло б бути, якби квартира належала обом.

За такого розвитку подій Павло точно ніколи б не виїхав звідси. А що, дуже зручно. У нього ж завжди був на все залізний аргумент. Він вірний колишній чоловік.