З болем у спині та вологими руками, вона пішла відчиняти двері.

Оксана Іванівна витерла вологі руки й, стогнучи від болю у спині, пішла відчиняти двері. Дзвонили несміливо, але вже втретє. Вона мила вікно і не одразу вийшла в коридор. За дверима стояла зовсім юна дівчина, дуже мила, але бліда та з втомленими очима.

— Оксано Іванівно, кажуть, ви можете кімнату здати?

— Ох вже ці сусіди, постійно кого-небудь до мене посилають! Не здаю я кімнату, і ніколи не здавала.

— Але ж мені сказали, у вас три кімнати.

— Ну і що? Чому я зобов’язана здавать? Я звикла жити одна.

— Ну, вибачте. Мені сказали, ви віруюча, і я подумала…

Дівчина, ховаючи сльози, що навернулися на очі, повернулася і поволі пішла вниз по сходах. Її плечі тремтіли.

— Дівчино, поверніться! Я ж вам не відмовила! Що ж ви такі ніжні, молоді — одразу в сльози. Йдімо в квартиру, поговоримо. Як звати тебе? Давай на “ти”?

— Дарина.

— Ах, “морська”, значить. Батько, певно, моряк?

— Нема в мене батька. Я з дитбудинку. І мами немає. У під’їзді мене знайшли добрі люди й принесли в міліцію. Мені й місяця ще не було.

— Ну добре, не ображайся. Йди, за чаєм поговоримо. Зголодніла?

— Ні, я пиріжок купила.

— Пиріжок вона купила! Ох, молодь, не думаєте про себе, а до тридцяти вже виразка шлунка. Ось сідай, гороховий суп ще гарячий. І чаєчок підігріємо. Варення маю багато. Чоловік мій п’ять років як помер, а я за звичкою все на двох заготовляю. Ось зараз поїмо та допоможеш мені вікно домити.

— Оксано Іванівно, а можна я якусь іншу роботу зроблю? Голова в мене паморочиться, боюсь впасти з підвіконня. Я вагітна.

— Ще краще! Мені тільки вагітної не вистачало. Я ж суворих правил. Із ким же ти його нагуляла?

— Зачекайте, чому так одразу? Я заміжня. Діма з нашого ж дитбудинку. Але його забрали в армію. Він нещодавно приїжджав у відпустку. А господиня як дізналася, що я дитину чекаю, то одразу відмовила. Тиждень дала, щоб житло знайти. Ми тут недалеко жили. Але самі бачите — обставини.

— Так, обставини… Але що ж мені з тобою робити? Чи можна своє ліжко до Сашиної спальні перенести? Гаразд, бери мою кімнату. А грошей із тебе брати не стану, про це навіть і не говори — образжусь. Іди краще за речами.

— Мені недалеко йти. Усі наші з Дімою речі біля під’їзду в сумці. Тиждень минув, ось я з ранку з речами стільки домів обійшла.

Так їх стало двоє… Дарина доучувалася на модельєра легкого одягу. Оксана Іванівна вже багато років була на інвалідності після великої залізничної катастрофи, тому сиділа вдома, в’язала мереживні серветки, комірці, дитячі пінетки й продавала на найближчому ринку. Товар її був із великою вигадкою: мереживні серветки, скатертини й комірці — наче морська піна, ніжні, ніби нематеріальні, а тому добре розкуповувалися. Гроші в домі водилися. Частина їх була ще від продажу овочів і фруктів із саду. У саду вони по суботах працювали з Дариною. У неділю Оксана Іванівна ходила до церкви, а Дарина залишалася вдома, перечитувати листи від Дімочки й відповідати на них. В церкву вона ходила нечасто, не звикла ще. Скаржилася, що спина втомлюється й голова паморочиться.

Одного суботнього дня вони працювали на дачі. Урожай вже був зібраний, готували землю до зими. Дарина швидко втомлювалася, і тітка Оксана відправляла її в будиночок полежати, послухати старі платівки, які вони колись із чоловіком купували. Ось і в цю суботу, попрацювавши з граблями, майбутня мама прилягла відпочити. Оксана Іванівна кидала в багаття сухе бадилля, гілки і задумливо дивилася на вогонь. І раптом почула Маринин крик: “Мамо! Мамочко! Йди швидше!” З б’ючимся серцем, забувши про хворі ноги і спину, Оксана бігом понеслася до будиночка. Дарина кричала, тримаючись за живіт. За короткий час Оксана вмовила сусіда, і вони на швидкості, яку міг витримати старенький “Москвич”, понеслися в пологовий будинок. Дарина стогнала безперервно: “Мамочко, мені боляче! Але ж ще рано, рано! Мені лише в середині січня народжувати. Мамо, помолися за мене, ти ж умієш!” Оксана плакала. Крізь сльози безупинно молилася.

З приймального відділення Дарину забрали на каталці. А сусід по дачі відвіз заплакану жінку додому. Усю ніч вона молилася Богородиці за збереження дитя. Наступного ранку подзвонила в пологовий будинок.

— Усе гаразд із вашою дочкою. Спочатку вона кликала вас і Діму, плакала, потім все ж заспокоїлася, заснула. Лікар каже, що загрози викидня вже немає, але пару тижнів їй доведеться полежати у нас. Та ще й гемоглобін у неї низький. Прослідкуйте, щоб добре харчувалася, більше відпочивала.

Коли Дарину виписали, вони розмовляли довго, запізно. Дарина все говорила про свого Діму.

— Він не підкидьок, як я. Він — сирота. Ми всі роки були разом в одному дитбудинку. Ще зі шкільної лави дружили, а потім і полюбили один одного. Він мене шкодує. Це навіть більше за любов. Я так розумію. Самі бачите, як часто пише. Хочете, його фото покажу? Ось він, другий з правого. Усміхається…

— Гарний… — Оксана Іванівна не хотіла образити Даринку. Давно було треба змінити окуляри. До того ж на фото солдатиків було багато, і зображення було дуже дрібне. Вона не бачила ні другого, ні третього, ні п’ятого. Так, контури… — Дарина, я все хочу спитати, чому ти тоді мене в саду, мамою назвала?

— Так, просто… Забулася зі страху. Дитбудинкова звичка. У нас там усі дорослі від директора до сантехніка тати й мами. Ледь відвикла. Але ще буває: коли хвилююся чи нервуюся — всі у мене мами. Ви, вже вибачте.

— Зрозуміло… — Оксана розчаровано зітхнула.

— Тітка Оксано, а розкажіть про себе. Чому у вас ніде немає фотографій чоловіка, дітей? Дітей, певно, немає?

— Так, дітей немає. Був синочок, але помер зовсім маленьким, року ще не було. А я після інвалідності вже не могла мати дітей. Мій чоловік був мені за дитину. Я його балувала, душі в ньому не чаяла. Він у мене, як твій Діма для тебе, був єдиною людиною в світі. А коли поховала його, одразу прибрала всі фотографії. Хоч я й віруюча людина, розумію, що він до Господа відійшов, але вже дуже важко мені без нього було. Як на фото подивлюсь, так у сльози. Ось і поприбирала, щоб не спокушатися даремно. Йому тепер моя молитва потрібна, а не мої сльози. А ти б, Даринку, попросила свого Діму покрупніше сфотографуватися, ми б його фото в рамочку поставили. У мене десь і рамочки є.

На Різдвяний святвечір Оксана Іванівна і Дарина готувалися до свята, прикрашали кімнати, говорили про Немовля Ісуса і чекали першу зірку. Дарина постійно пересідала з місця на місце, потирала поперек.

— Щось ти, голубонько, не в собі. Усі мої слова мимо вух. Чого ти возишся, як мала?

— Тітка Оксано, “швидку” викликайте. Народжувати буду.

— Що ти, мила? Тобі ж наче через тиждень?

— Видно, помилилася. Дзвоніть швидше, я вже терпіти не можу.

Через півгодини “швидка” вже під’їхала до пологового будинку. А сьомого січня, у день Різдва Христового, Дарина народила дівчинку. У цей же день Оксана Іванівна порадувала молодого батька телеграмою.

Січень був напруженим. Малеча і радувала їх, але й клопотів завдавала чимало. Дарина за згодою Діми назвала дівчинку Оксанкою. Оксана Іванівна була зворушена до сліз. І от тепер маленька Оксанка задавала їм перцю. То безсоння, то молочниця, то незрозумілі капризи, хникання. Але це були радісні клопоти. Оксана Іванівна навіть менше стала страждати від своїх численних хвороб.

…День видався дуже теплим для зими. Оксана Іванівна скористалася гарною погодою і поспішила по магазинах. На зворотному шляху зустріла біля під’їзду Дарину з коляскою — молода мама вирішила прогуляти малечу.

— Ми ще погуляємо, добре, тітко Оксано?

— Гуляйте з Богом, а я почну обід готувати.

Увійшовши до кімнати, Оксана Іванівна мимоволі кинула погляд на стіл і побачила фото свого чоловіка в рамці. Усміхнулася: “Знайшла все-таки. Та фото вибрала з наймолодших років. Нецікаво молодим на старих дивитися”.

Борщ вже смачно клекотів на плиті, коли Дарина занесла Оксанку додому. Коляску слідом ніс сусідський хлопчина. Обидві жінки обережно розвернули малечу. Носик-гудзик посапував солодко-солодко. Вони навшпиньки вийшли у велику кімнату.

— Дарина, — усміхнулася Оксана Іванівна, — як ти здогадалася, де Сашині фотографії лежать?

— Не розумію, про що це ви?

— А це що? — Оксана Іванівна вказала на фото.

— Це? Ви ж самі просили Діму покрупніше сфотографуватися. Він в ательє спеціально ходив. А рамку я на книжковій полиці знайшла.

Оксана Іванівна, тремтячи руками, взяла фото. Тільки тепер вона роздивилася, що це не чоловік. Молодий сержант задоволено усміхався фотографу. Жінка сіла на диван і, бліда, з відсутнім поглядом, сиділа, дивлячись кудись удалину. Коли вона повернулася в бік Дарини, та плакала навзрид, стоячи з ватою, що пахла нашатирем.

— Мамо, ну подивіться на мене! Подивіться мені в очі! Що з вами, мамочко? — ридала Дарина.

— Дарина, відкрий шафу, там на верхній полиці фотографії. Піди принесеш усі.

Дарина принесла декілька альбомів і кілька фотографій у рамках. З однієї на неї дивився… Діма?!

— Боже мій! Хто це? Це Діма? Ні, фотографія стара. Хто це, мамо?

— Це мій чоловік, Саша. Даринко, миленька, де народився Діма?

— Не знаю. Його привезли в наш дитбудинок із Києва. А туди він потрапив після якоїсь залізничної катастрофи. Йому пізніше, коли підріс, розповідали, що його батьки загинули.

— Боже, яка жахлива помилка! Мишенька, дитинко моя, мені ж показали труп, і я його впізнала. Адже сорочка була, як на тобі. А личка зовсім не було. Синочок, рідний, Мишенька! Ти живий! Твоя дружина й донька живуть у мене, а я й не знала. Господи, це ти привів Даринку до мене. Доцю, подай мені фото.

Дарина, зовсім розгублена, не розуміла, що відбувається. Вона подала фото в рамці. Оксана Іванівна цілувала його, обливаючи сльозами: “Мишенька, сонечко моє, дитинко моя!”

— Діма, — тихенько виправила Дарина.

— Хай буде Діма, але ж це син мій, Даринко, — син! Ти на фотографію батька глянь — одне обличчя!

Молода жінка все ж була в сумнівах.

— Даринко, а родимка? Родимка вище правого ліктя є? Зі зірочкою схожа. Я ж точно впізнала немовля в аварії за свого, бо тільки що вік підходив і сорочка була, як у Миші. А ручку у нього роздавило, тому родимку я не знайшла. Ну, чому ж ти мовчиш?! Є родимка?

— Родимка є. На зірочку схожа. Мамочко, рідна, є родимка!

Обидві жінки, обнявшись, плакали, не зважаючи на те, що в сусідній кімнаті пищить Оксанка, вимагаючи маминого грудей…