Квартира в подарунок

Варвара сиділа на кухні, міцно тримаючи в руках телефон. Голос матері в слухавці звучав одночасно й прохально, і докірливо. Типова мама — навіть коли просить, усе одно тисне.

— Мамо, я не проти допомогти, але… — Варвара замислилася, підбираючи слова. — Олена живе у мене вже вісім місяців. Вісім! Пам’ятаєш, як тітка Валентина говорила про “кілька тижнів, поки роботу не знайде”?

— Ну і що? Зараз такі тяжкі часи, роботу знайти…

— Вона навіть не шукає! — Варвара відчула, як всередині піднімається хвиля роздратування. — Вчора весь день у ванній сиділа, робила ті свої маски для волосся. Потім серіал дивилася. Потім…

— Варварочко, ну вона ж вагітна…

— Вона дізналася місяць тому! А раніше що заважало?

В слухавці повисла важка пауза. Варвара чула, як мати важко зітхає. Це її фірмовий зітхання, що означало: “Яка ж ти безсердечна донька, я тебе не так виховувала”.

— Мамо, це моя квартира. Ви ж викупили частку у тітки Валентини саме для мене, пам’ятаєш?

— Технічно, — мамин голос став сухішим, — квартира наша. Ми просто дозволили тобі там жити.

Варвара заплющила очі. Оце так. Знову.

— Я думала, це був подарунок. На закінчення університету.

— Звісно, подарунок! Але ти ж розумієш, що в сім’ї потрібно…

— Що потрібно? — перебила Варвара. — Терпіти, коли Олена їсть мою їжу, використовує мою косметику і приводить свого хлопця, коли мене немає вдома? До речі, того самого, від якого вона тепер вагітна.

— Варваро! — в маминому голосі зазвучали стальні нотки. — Тітка Валентина стільки для нас зробила! Коли батько хворів, хто нам допомагав? Хто з тобою був, поки я на двох роботах працювала?

Варвара зітхнула. Цю пісню вона чула вже сотню разів. Борг перед тіткою Валентиною, який, мабуть, ніколи не буде виплачено повністю.

— Мамо, я вдячна тітці Валентині, справді. Але це не означає, що я повинна…

— Тітка Валентина дзвонила вчора, — знову перебила мати. — Плакала. Каже, ти Олену зовсім замучила. Придираєшся до кожної дрібниці.

Варвара фыркнула.

— Дрібниці? Вона взяла мою нову кофту без дозволу і пролила на неї сік! Потім сказала: “Ой, ну ти ж не образишся, ми ж рідня”. І навіть не вибачилася!

— Господи, Варваро, це просто кофта…

— Справа не у кофті! — Варвара відчула, як до горла підступає ком. — Справа в повазі. У власних межах. У тому, що я приходжу додому і відчуваю себе гостем у власній квартирі.

В слухавці знову повисла пауза. Потім мати промовила тихо, але з натиском:

— Знаєш, бабуся б дуже засмутилася, почувши, як ти говориш. Для неї сім’я була…

— Не треба, — урвала Варвара. — Не треба згадувати бабусю щоразу, коли хочеш мене в чомусь переконати.

— Але це правда! Ця квартира — бабусина спадщина. Вона хотіла, щоб…

— Щоб що? Щоб я жила з Оленою до кінця життя? Щоб терпіла її вибрики? Щоб…

Телефон пілікнув — вхідний дзвінок. Варвара поглянула на екран: тітка Валентина. Ну звісно.

— Мамо, тітка дзвонить. Напевно, хоче особисто мені розповісти, яка я погана сестра.

— Візьми слухавку, Варваро. Поговори з нею як людина.

— Гаразд, — Варвара зітхнула. — Передзвоню потім.

Вона переключилася на дзвінок тітки, подумки готуючись до нової порції докорів.

— Алло, тьотю Валентино.

— Варварочко! — голос тітки звучав перебільшено бадьоро. — Як ти, солнишко?

“Солнишко”. Варвара поморщилася. Тітка називала її так тільки, коли збиралася щось попросити.

— Нормально, — сухо відповіла вона.

— Оленька каже, у вас там якісь… непорозуміння?

Варвара закотила очі. Непорозуміння. Ну так.

— Тьотю Валентино, коли ви з мамою запропонували, щоб Олена пожила зі мною, йшлося про кілька тижнів. Максимум про місяць.

— Ой, ну що ти як бухгалтер, ці терміни рахуєш! — тітка засміялася, але в сміху чутно було роздратування. — Рідні люди так не чинять.

— А як чинять рідні люди? — Варвара відчула, як всередині кипить злість. — Приходять без запиту? Беруть речі без дозволу? Приводять друзів, коли мене немає вдома?

— Варварочко, ну що ти… Олена просто відкрита людина, вона звикла…

— Знаєш, до чого вона ще звикла? До того, що за неї все вирішують інші. Мама з татом викупили частку в квартирі, щоб я могла тут жити. Це був подарунок мені.

— Ну, не зовсім так, — тітчин голос став прохолоднішим. — Це бабусина квартира. Загальна спадщина. Ми з твоєю мамою просто домовилися…

— Домовилися, що ви продаєте свою частку моїм батькам, — твердо сказала Варвара. — І вони заплатили за неї. Повну ринкову вартість.

— Гроші, гроші! — в голосі тітки з’явилися істеричні нотки. — Усе про гроші! А про те, що Оленька вагітна, ти подумала? Куди їй іти? На вулицю?

— У неї є хлопець. Батько дитини, між іншим.

— Він безвідповідальний, сам без даху! Поїхав з міста, тільки-но дізнався про вагітність.

“Цікаво, чому”, — подумала Варвара, але вголос сказала:

— Тьотю Валентино, у вас трикімнатна квартира. Ви з дядьком Миколою живете удвох. Чому Олена не може жити з вами?

Пауза. Варвара майже фізично відчувала, як тітка підбирає слова.

— У нас… незручно. Дядько Микола працює вдома, йому потрібна тиша. І потім, у вас з Оленою завжди були хороші стосунки. Ви ж як сестри виросли. Вона народить, і для тебе це буде чудовий досвід догляду за малюком.

“Як сестри”. Варвара гірко усміхнулася. Олена завжди була тією, кому все сходило з рук. Мила, безпосередня Оленька, яка “просто не думає про наслідки”. У той час як Варвара була “відповідальною”, “розумною”, “дорослою не по роках”. Тією, хто має поступатися, розуміти, прощати.

— Тьотю Валентино, я не можу більше так. Я поговорю з Оленою сьогодні. Їй потрібно шукати інше житло.

— Що?! — тітчин голос злетів до пронизливих ноток. — Ти не можеш! Вона вагітна! Це стрес! Ти хочеш, щоб вона втратила дитину?!

Варвара відчула, як ледве стримує себе від лайки. Ось воно. Головна зброя. Якщо не вдається тиснути на совість через “сімейні цінності”, завжди можна звинуватити в потенційній шкоді дитині.

— Я не виганяю її на вулицю прямо зараз. Я даю їй час знайти…

— Я дзвоню твоїй мамі! — перебила тітка. — Це просто… це просто обурливо! Після всього, що ми для тебе зробили.

Зв’язок обірвався. Варвара повільно опустила телефон на стіл. Руки тремтіли.

Вхідні двері гримнули. По коридору клацали підбори.

— Варварочка! — голос Олени звучав солоденько. — Ти вдома? Уяви, я зустріла Катрусь, ну, пам’ятаєш, ми з нею в школі вчилися? Вона заміж вийшла, уявляєш! За якогось багатого айтішника. Таке кільце показувала, я мало не осліпла!

Олена влетіла на кухню. Засмагла, з новим манікюром, у дорогих джинсах. Жодних ознак вагітної жінки у скрутному становищі.

— Слухай, я тут подумала… — Олена плюхнулася на стілець навпроти Варвари. — Може, перестановку зробимо? Мені здається, диван краще біля вікна поставити. І взагалі, коли малюк народиться, потрібно буде дитячий куточок організувати…

Варвара дивилася на неї, відчуваючи, як всередині щось обривається. Остання ниточка терпіння.

— Олена, нам потрібно поговорити.

— Ой, тільки не зараз, гаразд? — Олена махнула рукою. — У мене голова розколюється. Ці вагітні гормони, жах просто! Я краще приляжу.

Вона встала і направилася до виходу з кухні.

— Олена, — Варвара підвищила голос. — Тобі потрібно звільнити квартиру.

Олена застигла в дверному проході. Повільно повернулася.

— Що?

— Тобі потрібно звільнити квартиру, — повторила Варвара, відчуваючи дивне спокій. — Я даю тобі місяць на пошук житла.

Олена дивилася на неї з таким здивуванням, ніби Варвара раптом заговорила китайською.

— Ти жартуєш, так? — нарешті видавила вона. — Це якийсь прикол?

— Ні. Я цілком серйозна.

Обличчя Олени спотворилося.

— Ти… ти не можеш! Це бабусина квартира! У мене таке ж право тут жити, як і у тебе!

— Ні, Олена. Мої батьки викупили частку у твоєї мами. Юридично це їхня власність.

— Плевать я хотіла на юридично! — Олена підвищила голос. — Ми сім’я! Ти що, не розумієш? Я вагітна! Мені нікуди йти!

— У тебе є батьки. Є батько дитини. Є друзі, нарешті.

— Я дзвоню мамі! — Олена вихопила телефон з кишені. — Вона тобі все пояснить!

— Не треба, — Варвара похитала головою. — Вона вже дзвонила. І мама теж.

— І що?

— І нічого. Моє рішення не зміниться.

Олена втупилася на неї з неприкритою ненавистю.

— Значить, ось як? Виганяєш вагітну родичку на вулицю? Нічого, мама з тіткою Іриною розберуться. Ти ще пожалкуєш!

Вона розвернулася і вилетіла з кухні. Через хвилину гримнули вхідні двері.

Варвара сиділа, дивлячись у вікно. Дивно, але замість очікуваного почуття провини вона відчувала лише полегшення. І втому. Безкінечну втому від цієї гри в “сімейні цінності”, де цінності чомусь завжди були односторонніми.

Телефон завібрував. Повідомлення від мами: “Тітка Валентина в істериці. Що ти накоїла?”

Варвара не стала відповідати. Замість цього вона відкрила браузер і набрала в пошуку: “Львів оренда квартир”.

Минуло три місяці. Варвара сиділа в кафе на проспекті Свободи і дивилася, як за вікном падає мокрий львівський сніг. Навпроти неї сидів Михайло — її хлопець, з яким вона познайомилася ще в Києві, але який переїхав до Львова на півроку раніше.

— Ну що, не шкодуєш? — запитав він, мішучи каву.

Варвара похитала головою.

— Ні. Шкодую тільки, що не зробила цього раніше.

Її телефон завібрував. Дзвінок від батька.

— Привіт, доню.

— Привіт, тату, — голос батька звучав незвично урочисто. — У мене новини.

— Які?

— Ми продали квартиру.

Варвара застигла.

— Бабусину? А як же…

— Олена переїхала до батьків, — батько хмикнув. — Після того, як ти поїхала, вона намагалася закріпитися там, але… Взагалі, ми з мамою вирішили, що досить. Продали квартиру. Гроші переведем тобі.

— Що? — Варвара не повірила своїм вухам. — Мені?

— Тобі, — в голосі батька звучала усмішка. — Це був подарунок тобі, пам’ятаєш? На завершення університету. Просто ми з мамою… трохи заплуталися. Піддалися тиску. Пробач нас.

Варвара відчула, як до очей підступають сльози.

— Тату, я не знаю, що сказати…

— Нічого не кажи. Просто будь щаслива. І… ми з мамою пишаємося тобою. Тим, що ти змогла постояти за себе. Навіть коли ми не підтримали.

Після розмови Варвара довго сиділа мовчки, дивлячись у вікно.

— Що сталося? — запитав Михайло, накриваючи її руку своєю.

— Здається, я щойно стала дорослою, — тихо відповіла Варвара. — По-справжньому.

За вікном продовжував падати сніг, стираючи сліди минулого і відкриваючи чистий аркуш для нового життя. Життя, де вона сама вирішує, кого впускати в свій дім і в своє серце.