Врятуй мою дочку з дитячого будинку

Забери мою доньку з дитбудинку

Марічка стояла розгублена і недовірливо вдивлялася в жінку, яка стояла перед нею. Тільки що вихователька пояснила їй, що приїхала її мама!

Виявилося, що мати довго шукала Марічку, і ніколи насправді не відмовлялася від неї, як дівчинка думала. Одного разу Марічка загубилася в іншому місті, і її підібрали, відвели до дитбудинку. А матуся все це час шукала її!

Марічка насторожено дивилася в обличчя незнайомої усміхненої жінки. Схоже, хотіла її впізнати, але ніяк не могла. Чиї ж це очі? А руки? Невже це справді її мама, адже вона зовсім її не пам’ятала?

Марічка нахилила голову, і раптом обличчя жінки змінилося. Вона ще намагалася усміхатися, але по її щоках повільно покотилися сльози, які вона вже не могла стримувати.

І маленьке сердечко Марічки затріпотіло. Звичайно, це мама, тепер вона впізнала її по блиску в очах, по нахилу голови. Бог знає, по чому ще вона зрозуміла.

Зробивши два невпевнених кроки, Марічка раскинула ручки і побігла назустріч з криком, – Мамусю, нари, нарешті ти мене знайшла!

Уже ввечері, вдома, вони сиділи обійнявшись на великому м’якому дивані. Юля гладила Марічку по волоссю, по худеньких плечах і цілувала в заплакані оченята.

І в сотий раз намагалася відповісти на найважливіше питання, – Мамочко, чому ти так довго не приходила? Я так тебе чекала!

– Моє сонечко! Пробач, я шукала тебе щодня. Але ти зникла, це було жахливо! Хтось бачив, як циганка бігла з дитиною на руках. Ми навіть ходили до циган, але тебе ніде не було! Я об’їздила всі навколишні міста. А потім мені підказали, що в одному дитбудинку є дівчинка, яку підкинули. І я одразу подумала, що це ти, і приїхала!

– Так довго, мамочко! Добре, що ти мене знайшла! – Марічка міцно обіймала Юлю теплими малими ручками.

Але від запашної булочки з молоком, від квартирного тепла і від маминих обіймів вона зовсім розм’якла. Ручками Марічка ще чіплялася за маму, але вони вже ослабнули і обм’якли. Юля взяла на руки сонну малечу і понесла в ліжечко.

– Мене більше не вкрадуть, так, мам? – сонно прошепотіла Марічка.

– Ніхто тебе більше від мене не відбере, я тобі обіцяю! – Юля пригорнула до себе маленьке тіло і поцілувала шовковисте волоссячко. Потім поклала її в ліжечко.

– Не йди, – попросила Марічка, і Юля лягла поруч на дитяче ліжечко.

Марічка негайно солодко засопіла, хоча однією рукою для певності все ще трималася за Юлин халат. Час від часу, наче перевіряючи, тут чи мама?

” Ось я і виконала останнє прохання улюбленої сестри. Я знайшла Марічку, і тепер вона зі мною. Діана просила Марічці нічого про неї не розповідати. Тепер я – мама Марічки” – думала, лежачи без сну Юля.

Вона поправила на дитині м’яке ковдрочку, і Марічка усміхнулася уві сні.

Нехай все погане залишиться в минулому, хоча як же важко змиритися з втратою сестри і мами.

Їхня мама з Діаною була доброю, але якоюсь безпорадною. Вона народила їх з Діаною без батька. І скільки Юля пам’ятала, мати постійно плакала, як їй важко одній тягти двох дівчаток. Наче хтось у цьому винен!

Діанка була старше Юлі на п’ятнадцять хвилин і завжди все вирішувала за двох.

І коли мати привела вже третього співмешканця, Діана сказала, що потрібно з дому втікати, а то лиха не обминути!

Але Юлі було шкода маму, як мама покинути? Вона ж хоче, як краще, старається для дочок. Щоб чоловік у домі був.

– Юлька, я грошей добуду і ми втечемо, – вмовляла її Діанка, – А то добра з цього не буде! Нам вже сімнадцять, вступимо в училище, житимемо в гуртожитку, зрозуміла? А то цей мамин залицяльник останній мені проходу не дає!

Яка ж Юля тоді була наївна!

Діана що йому наговорила на вітчима, але Юлі здавалося, що Діана все це вигадала. Мама ходить щаслива, та й вітчим усміхається, цукерки й фрукти купує. Юлі якось підморгнув навіть, – Ну що, з татком то краще жити? Тримайся за мене, тоді все добре буде, зрозуміла, синьоока?

– Відстань від малечої, зрозумів? – тут же встала перед Юлею Діана. І Юлі тоді здалося дуже дивним, що Діана так різко з ним розмовляє.

Діана тоді взагалі сильно змінилася. За нею хлопець з їхнього дому упадав.

Антону Діана подобалася з п’ятого класу. Вони добре товаришували, Юля навіть сестру піддразнювала, що Антон її заміж візьме, а Юля без Діанки пропаде.

Але останнім часом Діана з Антоном зовсім пересварилася і Антон ходив похмурий, як хмара. Він навіть до Юлі підходив, але вона не знала причини, ну що вона йому скаже?

Незабаром Діана десь здобула велику суму, Юля навіть злякалася, де вона стільки взяла?

– Де взяла, там немає! – сердито повідомила їй сестра, – Ти зі мною чи ні? Вічно ти як мала, хоч і молодша всього на п’ятнадцять хвилин! Їдеш зі мною?

У Діани було таке обличчя, що Юля злякалася і… погодилася. І справді, вони ж хотіли вступати в училище.

Але вийшло зовсім інакше. Діана зняла кімнату і поступати відмовилася. А потім з’ясувалося, що Діанка… вагітна!

– Так може треба Антону сказати, а, Діана? – намагалася підбадьорити Юля сестру, але та тільки огризалася, наче її підмінили, – Причому тут Антон? Відстань від мене, зрозуміла?

Потім Діанка плакала і у Юлі прощення просила. Юля сестру втішала, що вона їй допоможе з малюком. Піде працювати, а тоді все владнається. Але від тих розрад Діана знову тільки сердилася.

Дівчинка народилася раніше, недоношеною. Юля зустріла сестру з малечею з пологового будинку. Вона влаштувалася продавчинею в магазин. Придбане купила маленькій племінниці. І дуже старалася Діані у всьому допомагати.

Але чому бути, того не уникнути. Мама від когось дізналася, як її дочки “вчаться”. До того ж вітчим скандал учинив, що у нього гроші пропали, це, мовляв, явно твої дівки їх вкрали! Слово за слово, вітчим взяв і ляпнув, що це від нього Діанка завагітніла, ого!

Ну, мама його і відштовхнула від себе, вона ж не чекала таких зізнань. Відштовхнула вітчима, а той головою об гострий кут тумби і вдарився. Мама в істериці їм подзвонила, – Дівчатка, я щось зробила, що робити?

Мама отримала термін, але вона у них слабенька, не витримала, так і не повернулася.

Діана від усього цього зовсім інтерес до життя втратила. А одного разу повернулася з роботи Юля, а вдома нікого.

І записка на столі, “Не шукай мене, і Машу не шукай, я її в інше місто одвезла в будинок малюка. У тебе своє життя, а в мене – своє. Прощай, сестра!”

Юля тоді всю ніч плакала. Як же так? Мами у неї немає і сестра старша її кинула!

Наревілася Юля на сто років уперед. А вранці вмилася та твердо вирішила знайти Машу. Більше у неї схоже ні однієї рідної душі немає.

Але пошуки ні до чого не призвели, скільки Юля не намагалася.

Через два роки дзвінок, голос Діани, тільки грубий, дивний і відчайдушний, – Юля, виконай моє прохання, забери Машу з дитбудинку. Цей дитбудинок у місті ***. А про мене забудь! – і телефон відключили. Отак…

***********

Марічка уві сні тихо засопіла, і Юля поправила ковдру, – Шшш, спи, спи… доцю.

Доцю.

Ну так, доцю.

Незабаром її Павло повернеться з відрядження. Вони з ним вже давно все обговорили. Оформлять удочеріння і Марічці поки нічого не будуть розповідати. Та й хіба малечі потрібно все це знати?

А далі доля розставить усе на свої місця.

Може, раптом Діана повернеться?

Адже життя таке непередбачуване. Мамина Марічка знайшлася.

А поки будемо просто жити. Вони з Пашею хочуть ще дітей і щоб просто все було добре, і все!

Адже звичайне сімейне щастя це саме те, про що Юля завжди мріяла.

А мрії здійснюються, якщо дуже сильно захотіти…