Вибач за пропущене свято— я був у серйозній аварії на дорозі.

Вибачай, Дімо, що тоді на день народження до тебе не прийшов, я дитину на дорозі збив, — Віктор залпом осушив чарку горілки. — Працював на новобудовах, сів у машину, тільки виїхав на дорогу, як цей хлопчина у мене на капоті з’явився.

Уявляєш? На щастя, швидкість була незначна.
Вискочив, подивився — хлопчина живий, питаю, як він, каже, все добре. Маленький такий руденький, шість років, не більше.

— Де батьки? — питаю.
— Мама вдома, — відповідає, — вечерю готує.
— Ну пішли, — кажу, — до мами. Будемо щось вирішувати.
Привів він мене до свого під’їзду, показав на двері квартири, а сам за моєю спиною сховався. Дзвоню, відчиняє жінка. Гарна, таких я раніше і не зустрічав, але якась, як би це сказати, притуплена що чи. Очі у неї не сяють. Розумієш?

— Вибачте, — кажу, — ось така справа. Ви тільки не лякайтеся, прошу вас, але я вашого сина автомобілем збив. З ним все добре, ось він, — витягую хлопчину з-за спини. — Але, можливо, хочете поліцію викликати?
— Не треба поліцію, — каже вона тихо. — Він уже п’ятий раз таке виробляє.
— У сенсі?

— Марку, йди в свою кімнату, — строгим голосом звертається вона до сина. — А ви проходьте на кухню. Чаю хочете? Або краще кави?
Чай у неї, до речі, смачний виявився. З травами.

— Вибачте нас, — каже Ірина, так вона назвалася. — Марк кілька днів тому випадково почув, як я подрузі скаржилася, що без чоловіка важко, ось і вирішив таким чином нам тата знайти. Ви вже як мінімум п’ятий чоловік, якому він під колеса стрибає. Двох майже до інфаркту не довів. Я йому кажу, мовляв, мені крім тебе нікого не потрібно, а він упертий, весь у діда. Той теж, якщо що собі в голову вбив — пиши пропало. Машину-то хоч не сильно подряпав? Може я вам за ремонт заплачу? Не треба? Ну, як знаєте.

А я сиджу, дивлюся на неї і розумію — все, закохався. Не повіриш, Дімо, перший раз у житті переді мною сидить моя жінка. Втомлена, в домашньому халаті, ненакрашена. А я відчуваю, що якщо її втрачу, то хоч з даху стрибай.
— Я, — кажу, — розумію, як абсурдно це все виглядає, але може ви дозволите в якості компенсації запросити вас з Марком у кіно?
— Не варто, — відповідає. — Ви ж розумієте, Марк знову собі щось нафантазує.

— Я вам несимпатичний? — питаю.
— Та до чого це? Просто… За інших обставин… А так… Виходить, я спеціально сина під машини штовхала, аби чоловіка знайти. Стидно як.
— Ну так. А я тоді, виходить, негідник, вирішений скористатися жінкою в складній ситуації, — жартую. — І горіти нам з вами тепер в пеклі. Але, якщо вже так сталося, може хоч згоримо в одному вогнищі?

— Не пам’ятаю, що я там ще ніс, але наступного дня заїхав за ними і повіз у кіно «Трансформерів» дивитися. Потім у ресторан. Потім…
Коротше, Дімо, я чого приїхав. Весілля у нас у червні. Фотограф потрібен. Справишся? Дивись, які вони фотогенічні.
Віктор витягнув телефон і показав фотографію усміхненої рудоволосої красуні та хлопчика, що сидів поруч.

Тепер я точно знаю, що у Купідона немає крил. Зате є купа рудих веснянок і не вистачає двох молочних зубів. І звати його Марк. А прізвище… Втім, прізвище йому Вітя скоро дасть своє. У цьому я не сумніваюся.