Кіт, що відштовхував уночі та насміхався зранку

Кіт спав разом із дружиною. Він упирався в неї спиною та відштовхував мене всіма чотирма лапами. А вранці зустрічав мене нахабним, насмішкуватим поглядом. Я лаявся, але нічого не міг зробити. Улюбленець, бачите. Ластівка та сонечко. Дружина сміялася, а мені зовсім не було смішно.

Цій самій «ластівці» смажили рибку, виймали з неї кісточки, а хрустку шкірку складали акуратною гірочкою біля теплих, ще димлячих шматочків на його тарілці.

Кіт дивився на мене, скрививши мордочку в усмішці, ніби казав:
«Тут невдаха ти, а справжній господар — я».

Мені діставалися залишки, які не годилися нахабнику. Одним словом, він знущався з мене, як міг. А я мстив: то відсуну його від миски, то зіштовхну з дивану. Війна, і годі.

Іноді в мої капці підкладали «міни» із піску. Дружина ж тільки сміялася:
— Сам винен — не чіпай його!

І гладила свого «котика-прелестика». А він дивився на мене зверхньо. Я зітхав. Що поробиш? Дружина в мене одна — тут і сперечатися нема чого. Доводилося терпіти.

Але того ранку…
Збираючись на роботу, я почув з передпокою розпачливий крик Олени. Кинувшись туди, побачив майже сюрреалістичну картину: шість кілограмів розкуйовдженої шерсті, кігтів та лютості кидалися на дружину, мов козак на ворога.

Побачивши мене, звір скочив на груди з такою силою, що я вилетів у коридор і впав. Схопивши стілець навідмах, я прикрив Олену, потягнув її у спальню. Кіт вдарився об ніжку меблів, голосно завив, але не зупинився. Він бився об двері, доки ми не замкнулися. Ми стояли, слухаючи шипіння за стіною, потім мазали подряпини спиртом із аптечки.

Олена телефонувала на роботу, пояснюючи, що кіт розлютився й нам треба до лікаря. Я повторив те саме начальнику. І раптом…

Раптом земля здригнулася. На кухні вилетіли шибки, у ванній тріснуло вікно. Я впустив телефон. Настала мертва тиша. Забувши про кота, ми вибігли зі спальні. Перед будинком темніла гігантська яма. Поряд валялися уламки газового фургону сусіда. На парковці перевернуті авто нагадували скажених черепах, а десь далеко вили сирени.

Остовпілі, ми обернулися до кота. Він сидів у кутку, притискуючи до грудей зламану лапу й тихо скиглив.

Олена зойкнула, підхопила його. Я схопив ключі, і ми помчали сходами вниз, подолавши сім поверхів за п’ять секунд. Хай вибачать постраждалі від вибуху, але наш поранений був важливіший.

На щастя, авто стояло за будинком. Ми помчали до знайомої ветеринарки. На душі свербіли котики.

Годиною пізніше Олена вийшла з клініки, тримаючи «скарб». Він гордовито піднімав перев’язану лапу, а відвідувачі, дізнавшись про вибух, почали гладити його.

Дома дружина приготувала його улюблену коропчину, вибрала кістки, склала хрустку шкірку гірочком. Мені дісталися залишки.

Кіт, кульгаючи, підійшов до миски, спробував зробити зневажливу міну — вийшла гримаса болю. Я швидко закінчив їсти, підійшов і поклав у його миску свою порцію, без кісток.

Він витріщився на мене, підібгав лапу й тихо «мяу».

Я взяв його на руки, підніс до обличчя:
— Може, я й невдаха. Але з такою дружиною й таким котом — я найщасливіший невдаха у світі.

Поцілував у вушко. Він бурмотів, терся головою об щоку.

Поставив його на підлогу. Він, морщачись, почав їсти. Ми з Оленою, обійнявшись, дивилися на нього й посміхалися.

Відтоді кіт спить тільки зі мною. Він заглядає мені в о