Мати чотирьох дітей залишилася на старість сама

Було це колись у маленькому селі під Житомиром. Матір’ю бути — то і благословення, і тяжкий хрест. Віддаєш усе до останньої краплі: здоров’я, молодість, мрії… Та хто ж знає, як віддячать діти, коли прийде пора сивини? Чи будуть вони поряд, коли сили покинуть? Чи лишать саму — зі спогадами, світлинами й болем, що не вгасиш ніякими ліками.

Ганна Іванівна Коваленко все життя крутилася як білка в колесі. Працьовита, мовчазна, сама виростила чотирьох дітей після того, як чоловік загинув у автокатастрофі. Найменшій тоді й року не було. Більше вона ні з ким не зв’язувала долю — не тому, що не кликали, але серце було повне дітьми. Вони стали її світом.

Вона працювала без відпочинку: мила підлоги у школі, торгувала на базарі, в’язала на замовлення. Все для дітей. Собі нічого зайвого не купувала — носила одні чоботи зиму за зимою, забувши про перукарні та концерти. Усе життя — аби діти були ситі, одягнені, виховані.

Старша дочка Оксана закінчила медичний університет, потім виїхала до Канади — спочатку стажування, потім робота. Там одружилася, народила дітей. Тепер у неї власний дім, власна родина. Ганні лише інколи надсилає листівки на свята чи фотки у повідомленнях. Дзвонить рідко. Завжди зайнята. Ганна розуміє. Пишається нею.

Два сини — Тарас і Ярослав — живуть у Львові. Місто недалеко, та справа не у відстані. Дзвонять раз на місяць, у гості не їздять. Завжди клопоти. Ганна дізнається про їхнє життя від сусідів чи зі сторінок у мережі. Не скаржиться. Радіє, що в них усе гаразд.

Найменша, Марічка, довго жила з матір’ю. Після школи, інституту, потім вийшла заміж і переїхала до Івано-Франківська — у чоловіка була там бабусина квартира. Ганна важко переживала розлуку: адже саме Марічка була поряд найдовше. Затепер дзвонить частіше, але… поміж розмовою чується: поспішає, не встигає, має свої турботи.

Ганна вже давно не виходить з хати. Серце кволіє, ноги набрякають, тиск скаче. Сама до крамниці ледь доходить, готує щось просте. Інше приносять сусіди. А частіше за все допомагає Олена Петрівна — її стара подруга. Саме вона возила Ганну до лікарів, оформляла ліки, викликала швидку, коли стало зовсім погано.

Діти… Ніби й є, але ніби й ні. Ганна не звинувачує їх. Мабуть, саме вона зробила їх таких — самостійних, відсторонених. Не привчила просити допомоги, бо сама все життя справлялася сама.

Нещодавно Марічка запропонувала забрати матір до себе, але її чоловік різко відмовив: мовляв, тісно, незручно, літнім людям — до пансіонатів. Слово за слово — і тему закрили. Ганна й не наполягала. Не хотіла бути тягарем.

Тепер її дні однакові. Вранці — молитва, пігулка, чашка чаю. Потім телевізор напівголосу, в’язання, квіти на підвіконні. І знову тиша. Рідко — дзвінок від Олени Петрівни, візит санітарки. І кожен вечір — надія. А раптом завтра хтось приїде? Постукає у двері, принесе паляниці, сяде поруч, візьме за руку…

Інколи вона бере до рук старий альбом. Там — її діти. Малесенькі, смішні, любі. Там — вона молода, гарна, з блискучими очима. Там — життя, яке вона віддала без залишку.

Ганна не сердиться. Не нарікає. Лише каже:

— Я їх усіх люблю. Завжди чекатиму. Поки серце б’ється — буду сподіватися.

І лише Господь знає, скільки ще днів їй судилося чекати — і чи побачить вона колись усіх своїх дітей за одним столом.