«Мам, можливо, не варто було мати трьох дітей» — слова, які я почула від сина після п’ятнадцяти років разом…

“Мамо, ми прожили разом п’ятнадцять років, але, мабуть, не варто було народжувати трьох дітей…” — такі слова почула від свого сина Тараса Марія Іванівна.

Коли тридцятишестирічний Тарас вимовив це, у неї під ногами, здавалося, розкрилася прірва. Як так вийшло? Як її син, гордість усього життя, її опора та радість, міг таке сказати? Вона згадувала, як у юності він страждав через Марічку — ту дівчину, яка в школі отруювала йому життя: паскудила, сміялася, розпускала плітки. А тепер він ладнав заради неї зруйнувати все — сімю, дітей, роки, життя.

Марія пам’ятала кожну дрібницю. Як Марічка в школі підставляла сина, як він терпів, хоч займався самбо і між іншим міг дати відсіч. Але він був вихованим хлопцем, справедливим. Навіть коли вона сама готова була вибухнути — піти до директора, скандалу влаштувати чи перевести його в іншу школу — він лише махав рукою.

Коли школа залишилася позаду, Тарас наче ожив. Закінчив із золотою медаллю, вступив до університету, вчився, працював, будував кар’єру. Виріс у міцного, розумного чоловіка, поважного фахівця. А потім… потім на порозі з’явилася Вона. Марічка. Та сама. Наче зі страшного сну повернулася, щоб знову все зруйнувати. А Тарас, немов зачарований, потягнувся до неї. Закохався, пробачив все, що колись пережив, почав будувати з нею стосунки. І навіть коли вона зрадила йому з іншим прямо перед весіллям — він не озлобився. Розбитий, але не зламаний.

Після тієї драми Тарас почав зустрічатися з Олесею — дівчиною з доброї родини, дочкою подруги Марії Іванівни. Все йшло якнайкраще: одружилися, народили трьох дітей, купили квартиру. Марія допомагала, як могла. Олеся — господарська, добра, турботлива мати. Не кричить, не свариться, тягне побут, не працюючи заради сім’ї. Здавалося — життя налагодилося.

Та одного дня все перевернулося. До Києва приїхала Марічка. Вона знову з’явилася в житті сина, як ураган, як пляма, яку не відмити. Випадково зустрілися, перекинулися кількома словами — і все. Тарас став іншою людиною. Заговорив, що не кохає Олесю, що ніколи не кохав. Що вони разом лише через розгубленість. Що діти — помилка, наслідок втрати Марічки. Говорив спокійно, холодно. Наче мова йшла не про життя, не про дітей, не про жінку, яка пройшла з ним через усе. А про невдалий розрахунок.

Марія не вірила своїм вухам. Як він міг забути, що Марічка колись його зрадила? Як міг повірити жінці, яка без вагань проміняла його на іншого? Тепер вона повернулася, бо не склалося там, у Львові, і знову руйнує все?

Найжахливіше — він говорив, що готовий піти. Що готовий кинути Олесю, трьох дітей, лише бути з тією, що знову покликала. Неначе в його голові вимкнули розум, залишивши лише хворобливу прив’язаність.

Марія дивилася на онуків і не знала, як сказати їм, що батько збирається їх покинути. Вона не знала, як дивитися в очі Олесі, яка нічого не підозрювала. Серце розривалося. Її син, той, за якого вона молилася, бороВона вхопила телефон, набрала Олесю — треба було діяти, поки не стало пізно.