«Мам, ми прожили разом п’ятнадцять років, але, можливо, не варто було народжувати трьох дітей» — такі слова я почула від свого сина…

«Мамо, ми прожили разом п’ятнадцять років, але, може, не варто було народжувати трьох дітей» — такі слова почула я свого сина…

Коли Ганна Василівна почула це від свого тридцятишістьрічного сина Тараса, у неї під ногами захиталася земля. Як таке взагалі можливо? Як її коханий син, гордість усього життя, її опора та радість, міг вимовити таке.gov.ua/p>

Вона пригадала, як у дитинстві він страждав через Марійку — ту саму дівчину, яка ще в школі отруювала йому життя: підставляла, сміялася, розносила плітки. А тепер він збирався заради неї зруйнувати все — сім’ю, дітей, роки, життя.

Ганна пам’ятала кожну дрібницю. Як Маріна в школі вигадувала пастки для її сина, як він терпів, хоча займався боротьбою й між дати відсіч. Але він вів себе, як вихований хлопець, чесний і справедливий. І навіть коли сама мати готова була йти до директора, перевести його в іншу школу — він лише махав рукою. Мовчав.

Коли школа залишилася позаду, Тарас ніби ожив. Закінчив із відзнакою, вступив до університету, навчався, працював, будував майбутнє. Виріс справжнім чоловіком — розумним, сильним, шанованим серед колег. А потім… на порозі їхнього дому з’явилася Вона. Маріна. Та сама. Наче зі старого кошмару, повернулася, щоб знову його зруйнувати. І син, мов зачарований, простягнув до неї руки. Закохався, пробачив все, що коли-небудь пережив, і навіть збирався одіти з нею.

А коли перед самим весіллям вона пішла до іншого, Тарас не озлобився. Був зламаний, але не перетворився на жорстокого.

Після тієї драми він почав зустрічатися з Оленою — дівчиною з гарної родини, дочкою подруги Ганни Василівни. Все йшло, як треба: одружилися, народили троє дітей, купили одинин. Ганна допомагала, як могла. Олена — господарська, добра, турботлива мати. Не кричить, не сваряється, тягне на собі побут, не працюючи заради родини. Здавалося, життя нарешті налагодилося.

Та одного разу все перевернулося. До Києва приїхала Маріна. Вона знову увірвалася в життя її сина, як буря, як попіл, який не змити. Випадково зустрілися, обмінялися кількома словами — і все. Тарас став наче чужим. Почав говорити, що не любить Олену, що ніколи не кохав. Що зв’язав із нею життя тільки через біль після Маріни. Що діти — помилка, наслідок втрати. Говорив це спокійно, холодно. Ніби йшлося не про життя, не про дітей, не про жінку, що пройшла з ним через усе. А просто про невдалий розрахунок.

Ганна не вірила своїм вухам. Невже він забув, як Маріна колись його зрадила? Як може вірити жінці, яка без вагань проміняла його на іншого? А тепер повернулась, бо не склалося там, у Львові, і знову руйнує все?

Найжахливіше — він казав, що готовий піти. Готовий кинути Олену, трьох дітей, лише б бути з тією, що знову його кличе. Ніби у нього в голові вимкнули розум, залишивши лише хворобливий потяг.

Ганна дивилася на онуків і не знала, як сказати їм, що батько збирається їх покинути. Вона не могла подивитися в очі Олені, яка нічого не підозрювала. Її серце розривалося. Її син, той, за кого вона молилася, бороГанна глибоко зітхнула і міцно стиснула руки, розуміючи, що тепер її черга боротися за те, що справді важливо.