«Я не медсестра! Як чоловік намагався перекласти догляд за своєю матір’ю на мене»

Того березневого дня Олену трясло зранку. Не від холоду — від злості. Вона стояла біля дзеркала, одягала сина й намагалася стримувати роздратування. Сьогодні — восьме березня. Жіночий день, який міг би пройти хоча б трохи спокійно, але їй знову доведеться їхати до свекрухи. А це означає — натягнута посмішка, єдкі зауваження, претензії й вічне почуття провини, яке та вміла викликати майстерно.

— Олено, знову з кислою мину? — бурмотів Василь, натягуючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.

— А ти справді не здогадуєшся чому? — скрізь зуби кинула вона. — Знову чіплятиметься, дорікатиме, розповідатиме, як я неправильно виховую Максима, і навіть не поцікавиться, як я себе почуваю. Хоч би раз згадала, що я працюю зранку до ночі, а вся турбота про дім — на мені.

— Ти ж із дому не виходиш, — хмикнув він.

— А ти думаєш, працювати віддалено — це значить валятись на дивані? Чи у нас світло, їжа й одяг самі з неба падають?

Василь образився. Він не звик, щоб Олена нагадувала йому про гроші. Хоча правда була на її боці: її заробіток дизайнерки на фрілансі втричі перевищував його зарплату охоронця на складі.

— Може, ти сам поїдеш? — спробувала вона ще раз.

— Сьогодні свято, Олено. Восьме березня. Ти не можеш просто проігнорувати мою матір.

Через дві години вони вже сиділи в однокімнатній квартирі Надії Семенівни у Вінниці. В кутку, на розкладному кріслі, перегортала журнал Іринка — двадцятирічна племінниця Василя, сирота, яку свекруха взяла до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Олена й Іринка ніколи не знаходили спільної мови. І Олена не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онуку.

— Ми тут із тітками порадились, — сказала Надія Семенівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Іринку. У вас-то житло є, а їй — починати життя.

За кілька днів документи оформили. Але з умовою, що Іринка заселиться лише після смерті баби. Доля, як то кажуть, вирішила інакше — через три тижні Надія Семенівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але вже не могла обходитися без сторонньої допомоги.

— Ми мусимо переїхати до мами, — категорично заявив Василь. — Вона сама не впорається.

Олена проковтнула жаль. Вони справді переїхали. Тільки турбота про свекруху — годування, миття, прибирання, зміна білизни — лягла на неї саА через рік Олена, вже вільна й щаслива, зустріла людину, яка цінувала її силу й турботу.