Мама, тобі справді за сорок п’ять, і ти вирішила народжувати? Що за екстрим!

– Мамо, ти при здоровому глузді? Тобі вже за сорок п’ять, а ти зважилася народжувати? Це ж справжнісінький екстрим!

Після мого шістнадцятого року життя наша родина різко змінилася: батьки вирішили розійтися. Ззовні їхні стосунки здавалися міцними, але, мабуть, під спокійною поверхнею ховалися проблеми, про які я й гадки не мала. Розлучення пройшло тихо, без бурхливих сцен чи поділу майна. Тато залишив нам з матір’ю нашу двокімнатну квартиру у Києві, а сам перебрався до однокімнатної, яку отримав у спадок від бабусі.

Мати, бажаючи почати все з чистого аркуша, швидко продала наше житло, і ми переїхали до Львова. Вона не хотіла навіть випадково зустрічати батька, прагнучи забути минуле. З новими силами вона взялася за облаштування: знайшла гарну роботу з доброю зарплатою, орендувала затишну квартирку, і ми поступово звикали до нового життя.

За кілька місяців я помітила, як матір змінилася. Завжди витончена, тепер вона особливо дбала про себе: часті візити до перукарні, новий гардероб, очі, що світилися щастям. Її поведінка видавала закоханість.

Спостерігаючи за цим, я одного разу відважилася запитати прямо:

– Мамо, ти закохалася?

Вона зніяковіла, але не заперечила:

– Так, доню. Його звати Богдан Іванович, він трохи старший за мене. У нас серйозні стосунки. Що ти на це скажеш?

Я знизала плечима:

– Якщо ти щаслива, то й я радію за тебе.

Матір обійняла мене, її очі сяяли:

– Дякую за підтримку. Хочу вас познакомити.

Незабаром ми зустрілися з Богданом Івановичем. Він справив на мене гарне враження: освічений, уважний, ставився до матері з повагою. Вони виглядали щасливими. Згодом матір почала проводити у нього все більше часу, а потім і зовсім переїхала.

Я готувалася до вступу до університету і раділа своїй незалежності в нашій колишній квартирі. Але одного вечора стався розговор, який перевернув моє уявлення про наше майбутнє.

Матір увійшла до кімнати з таємничою усмішкою:

– В мене для тебе новина…

Я здогадалася:

– Богдан Іванович зробив тобі пропозицію?

Вона кивнула:

– Так, але це ще не все. Ми чекаємо дитину.

Я оніміла:

– Мамо, тобі ж вже за сорок п’ять! Це дуже ризиковано. Ти впевнена?

Її обличчя похмурішало:

– Ми все обговорили. Це наше рішення.

У гніві я випалила:

– А якщо щось піде не так? Мені доведеться доглядати дитину й жити з вашим Богданом?

Матір зблідла, її голос став холодним:

– Не чекала від тебе такого. Якщо не підтримуєш, переїжджай до батька. Я продам квартиру й надішлю твою частку.

Наступного дня я намагалася поговорити, але вона була непохитна:

– Нам нічого обговорювати.

За тиждень я повернулася до Києва й оселилася в батька. Він зустрів мене спокійно, розділяючи мої сумніви, але підкреслив, що це її вибір.

Матір виконала обіцянку: через місяць я отримала свої гроші. У листі був лише один рядок: «Ніколи не думала, що побажаєш мені лиха».

З того часу минуло два роки. Матір заблокувала мій номер, і всі спроби зв’язатися марні. Я не знаю, як пройшла її вагітність, чи народила вона. Батько не цікавиться цим. Я відчуваю, що наша відчуженість – це ненормально, але не знаю, як повернути її. Боюся приїхати без запрошення й знову відчути себе чужинкою.