Чоловік розривається між роботою і сім’єю, а я гублюся в самотності…

Ще з того часу, як чоловік зник між роботою та матір’ю, я поринаю в самотності.

Рік. Рік уже, як я живу сама. Ніби. Офіційно — я заміжня, є дитина, є дім, але мого чоловіка… його просто немає. Він або на роботі до пізньої ночі, або загублений у квартирі своєї матері. І найгірше — він не бачить у цьому нічого поганого. Жодної жалості, жодного розуміння. Для нього все гаразд: працює, допомагає мамі, а додому заходить, наче в готель — переночувати.

Знайомі кажуть: «Потерпи, вийдеш з декрету — все налагодиться». Але справа не в декреті. Просто я перестала заплющувати очі. Продивилась. Раніше я його виправдовувала — важка робота, втома. Та тепер бачу, як моя родина поступово розпадається.

Ми живемо у Львові, у звичайній двокімнатній квартирі. Я у декреті з маленьким сином. Мій чоловік, Богдан, працює у великій транспортній компанії — недавно його підвищили. З того часу він зник із нашого дому. Повертається опівночі, прокидається — і знову його немає. А якщо не на роботі, то він у своїй «другій домівці» — у матері.

Марія Іванівна, його мати, після народження сина стала частіше «кликати» його до себе: то розетку полагодити, то кран підкрутити, то двері встановити. Нічого страшного, якби це було раз на раз, але це стало правилом. А кілька місяців тому вона раптом вирішила робити ремонт. Саме зараз, коли син завалений справами на новій посаді. І, як не дивно, гроші на ремонт виділяє мій чоловік. А ми? Ми сидимо на залишках від зарплати. Дитячі витрати — смішно, не вистачить навіть на півпачки підгузків.

Коли у Богдана була відпустка, він пропонував зробити ремонт тоді. Але вона відмовилася: «Мені і так добре, не чіпайте». А тепер — терміново! Треба, бо все розвалюється: шпалери відходять, стеля крива… І ось тепер мій чоловік по вихідних у неї. Завжди однакова розмова: «Я лише на хвилинку». А повертається пізно вночі. Я вже й не знаю, хто головна жінка в його житті — я чи мати.

Про онука Марія Іванівна цікавиться… через сина. Жодного разу не запитала у мене, не запропонувала допомогти, не прийшла посидіти з дитиною, щоб я могла хоч трішки відпочити. Зате командує: «Бодіку, не забудь заїхати — треба шафу переставити, потім плитку перекласти».

Я втомилася. Втомилася бути сама при живому чоловікові. Втомилася дивитися, як син тягне ручки до батька, а той, не взуваючись, йде у душ, їсть мовчки та лягає спати. Я намагалася говорити, пояснити, що нам потрібна родина, а не вічне шукати схвалення мами. А він лише махає рукою:

— Я ж не по бабах, я додому гроші приношу. Чого тобі ще? Кинути роботу?

Так, він приносить гроші. Тільки гроші я можу й сама заробити. А от батька синові зробити не можу, якщо той весь час «у справах» у бабусі. Мені не потрібен банкомат. Мені потрібен чоловік. Друг. Батько для дитини.

А поки я сижу в цій квартирі, серед іграшок, підгузків та вічної втоми. І почуваюся кинутою. Забутою. Самотньою. Хоч на пальці — обручка.