Я не очікувала, що вона стане однією з моїх найбільших помилок у житті…

Сьогодні я зрозумів, як помилявся. Як же я був сліпий. І ніколи б не подумав, що однією з найбільших помилок мого життя стане моє ставлення до тієї, кого мій син обрав за дружину.

Був я тоді вже немолодим чоловіком — шістдесят і два. А мій Тарас — тридцяти трьох років, чоловік у повніт силі, час заводити родину. Я навіть зрадів, коли він одного разу сказав: “Тату, заведу сьогодні додому дівчину. Хочу познайомити”. Та коли вона переступила поріг моєї хати у Львові — мені аж дух перехопило. Оленка. Я її впізнав миттєю. Вона жила у сусідньому дворі від хати мого покійного батька у Коломиї. А я ж знав, хто вона. Її рід — з п’яниць і ґвалтівників. Батько все місто знав у стоячому вигляді, а мати горілку хлистала, як воду. І ось ця дівчина, що виросла серед бруду і лайки, тепер у моїй чистій, заквітчаній хаті, де завжди пахла свіжістю. Як така може бути жінкою мого сина? Повірити не міг. До кістки.

Тарас одразу прочитав мої думки. Відвів у світлицю і промовив стисло: “Тату, якщо хоть слово скажеш проти неї — більше ніколи не прийду. Вона моя. І ти поважай мій вибір”. Він був твердий, як дуб. Взяв це в мене — наш рід завжди славився впертістю. Я стиснув зуби. Прийняв правила.

Оленка жила в нас майже два місяці. Я нічого не казав їй у вічі, але поглядами давав зрозуміти — ти тут чужа. Мене дратувало все: як вона підносила борщ, як витирала пил, навіть як відставляла чарку. Готувати не вміла — борщ розмокав, сало горіло, ложки завжди з плямою. Я був певний — вчепилася в мого хлопця, як у рятунок. У нього — два дипломи, гарна робота, перспектива. А в неї — нічого.

Потім Тарас купив хату в Чернівцях — в кредит, та перебрався. Я з полегшенням зітхнув. Нехай там сама крутиться. У гості не запрошували, я й не напрошувався. Бачились удвох лише на свята, частіше у шинку — мовляв, дома незручно. Ну звісно, адже вона й кутю правильно поставити не могла, не те що гостей прийняти.

Минуло три роки. Вони оженились, влаштувались. Я не ліз у їхнє життя. Тарас часто їздив у відрядження — до Одеси, а з Оленкою я ледве балакав. Все було тихо.

А потім мене скрутило. Спина — наче хтось ножем робив. Врач прийшов, укол зробив, наказав: “Лежати. Жодних навантажень”. А син якраз поїхав у справу. Я змирився — терпітиму сам.

Але наступного дня дзвонить телефон: “Богдане Васильовичу, це Оленка. Зайду до вас сьогодні. Ключ у мене є. Що купити?” Я онімів. Вона прийшла — принесла юшку, перестВона прийшла — принесла юшку, перестерегла мене, немов рідна дочка, хоч я й не вартий був такої доброти.