«Судова боротьба з дочкою замість догляду за матір’ю: де знайти сили?»

Щоденник.

Коли я була маленькою, моїм світом була бабуся. Саме вона виростила мене, навчала життю, гладила подряпини на колінах, коли я падала, і пригортала, коли мама знову зникала у пошуках «свого щастя». Вона завжди десь блукала — то з одним чоловіком, то з другим, і на мене в неї не залишалося ні сил, ні бажання. З’являлася вона, як випадковий гість: на день-другий, з двома фразами і чужим байдужість у очах — і знову зникала.

А бабуся… Бабуся була для мене всім. І матір’ю, і подругою, і опорою. Віддавала мені все — час, душу, останню гривню. Навіть коли я підросла та поїхала вчитися до Києва, вона лишалася моєю найріднішою людиною. Але доля, на зло, вирішила інакше — невдовзі бабуся важко захворіла, і їй знадобився постійний догляд. Я, кинувши навчання, повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася по допомогу до матері. Але щоразу чула одне:

— Я ледве на ногах стою… У мене тиск, серце, суглоби… Ти й уявити не можеш, як мені важко. Може, я вже інвалід!

Слухаючи це день у день, я не розуміла: навіщо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши мою розгубленість, якось тихо сказала:

— Це вона заздалегідь алібі будує. Щоб потім ніхто не докоряв, що за матір’ю не доглядала. Бачиш, сама ніби «хвора» і не могла.

І справді, мама щоразу підкреслювала свою «неміч», але лиш тільки бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а через пару років пішла з життя — сталося диво. Мама, раптом одужавши й забувши про всі хвороби, кинулася до суду. Мовляв, я скористалася станом бабусі, вона була «не при собі», тому заповіт треба анулювати. І почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розуміла, як у неї вистачає сил: ще вчора ледве ходила, а тепер годинами бігає по інстанціям.

Щодня я все більше дивувалася: скільки ж у ній злості й жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де була ця енергія, коли я, двадцятирічна дівчина, сама витягувала догляд за лежачою хворою без грошей, без підтримки? Тоді вона лише ридала в телефон і зітхала, як їй погано. А тепер — жвава, енергійна, бойка. Всім уже на вуха навішала, як її бідну матір позбавили спадщини, як її обдурили, зрадили, залишили без даху.

Однак жодного дня вона не просиділа біля бабусі. Жодної ночі не провела біля її ліжка. Жодного ліка не купила. Усе було на мені. Лише я знала, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як падала в непритомність, як просила води серед ночі. Лише я чула її останній подих, тримала холонуЛише я пам’ятаю її останні слова: «Ти — моя найщиріша любов, і цей дім належить тобі».