Батько трьох дітей не очікував старості в будинку для літніх: Наприкінці шляху дізнаєшся, наскільки добре виховав дітей

Віктор Іванович ніколи не думав, що його старість пройде в будинку для літніх людей. Лише наприкінці шляху розумієш, чи добре виховав дітей.

Він дивився у вікно свого нового житла — будинку для похилих у невеличкому містечку Житомирі — і не міг повірити, що опинився тут. За вікном тихо падав сніг, укриваючи вулиці білим покривалом, а в душі старого була лише холодна порожнеча. Батько трьох дітей, він ніколи не уявляв, що зустріне старість самотнім серед чужих стін. Колись його життя було сповнене світла: затишний дім у центрі міста, кохана дружина Оксана, троє гарних дітей, сміх і достаток. Він працював інженером на заводі, мав машину, просторе житло, а головне — родину, якою пишався. Але тепер все це здавалося далеким сном.

Віктор і Оксана виростили сина Тараса та двох доньок — Ярину й Соломію. Їхній дім завжди був повний тепла, до них тягнулися сусіди, друзі, колеги. Вони старанно давали дітям усе: освіту, любов, віру в добро. Але десять років тому Оксана пішла з життя, залишивши Віктора із незагоєною раною в серці. Тоді він ще сподівався, що діти стануть його опорою, але час показав, наскільки він помилявся.

Роки минули, і Віктор став непотрібним своїм дітям. Тарас, старший син, ще десять років тому поїхав до Німеччини на заробітки. Там він одружився, завів родину, став успішним архітектором. Раз на рік сла́в вісточку, інколи навіть приїжджав, але останнім часом дзвінки ставали рідшими. «Робота, тату, сам розумієш», — казав він, а Віктор лише кивав, приховуючи біль.

Доньки жили недалеко, у Житомирі, але їх життя поглинула метушня. У Ярини — чоловік і двоє дітей, у Соломії — кар’єра та постійні клопоти. Дзвонили раз на місяць, іноді заїжджали, але завжди поспішали: «Тату, пробач, справи горить». Віктор дивився у вікно, де прохожі несли додому ялинки та подарунки. 23 грудня. Завтра Різдво, а ще його день народження. Перший день народження, який він зустрічатиме сам. Без поздоровлень, без теплих слів. «Я нікому не потрібен», — шепотів він, закриваючи очі.

Він згадував, як Оксана прикрашала дім до свят, як діти сміялися, розгортаючи подарунки. Тоді їхній дім був сповнений життя. Тепер же тиша давила, а серце стискалося від туги. Віктор думав: «Де я помилився? Ми з Оксаною робили для них усе, а тепер я тут, як забутаНаступного ранку в будинку для літніх людей задзвонив телефон — це була Ярина, що з сльозами благала батька повернутися додому, бо вона та Соломія нарешті зрозуміли, яку помилку скоїли.