Сестра, з якою я більше не хочу мати справи

Колись у мене була сестра, з якою я більше не бажаю мати нічого спільного. Наші стосунки давно розійшлися, і тепер я точно знаю: ми такі різні, що знайти спільну мову вже неможливо. Її звати Оксана, вона мешкає у розкішній віллі на околиці великого міста. У її домі є все: просторий інтер’єр, сучасна техніка, навіть власний басейн у дворі. Оксана досягла цього сама — спочатку працювала за кордоном, потім відкрила свою справу в Києві. Вона юристка, і, треба визнати, дуже вдала. Але її успіх не робить її людиною, з якою хочеться спілкуватися.

Мене звуть Марія, я молодша за Оксану на п’ять років. Ми виросли разом у невеличкому містечку, де всі знали одне одного. Наші батьки були простими людьми: мати вчителювала у школі, батько працював на фабриці. У дитинстві ми з сестрою були близькі, ділилися таємницями, мріяли про майбутнє разом. Але з роками Оксана змінилася. Вона завжди була амбіційною, хотіла більшого, ніж могло запропонувати наше містечко. Після школи вона поїхала вчитися до столиці, а потім — за кордон. Я пишалася нею, вірила, що вона досягне багато чого й залишиться такою ж доброю. Але я помилялася.

Коли Оксана повернулася через кілька років, це була вже зовсім інша жінка — холодная, зарозуміла. Вона говорила зі мною так, ніби я не сестра, а випадкова знайома, яка не розуміє її «високого рівня життя». Її слова часто лунали як докори: чому я не прагну більшого, чому живу «так просто»? А я й не намагалася змагатися з нею. У мене своє щастя: я працюю у бібліотеці, у мене є чоловік Тарас і двоє дітей. Ми не заможні, але ми — щасливі. Мені подобається моя робота, наші сімейні вечори, прогулянки з дітьми. Але для Оксани це, мабуть, виглядає занадто нудним і нікчемним.

Одного разу я запросила її на день народження моєї дівочки. Думала, може, це шанс відновити стосунки. Оксана приїхала, але увесь вечір поводилася так, ніби робить нам ласку своєю присутністю. Вона висміювала все: їжу, наш скромний дім, навіть наші методи виховання. Моїй донечці Катрусі вона подарувала дорогий планшет, але додала: «Може, хоч так навчишся чомусь корисному». Я була в шоці. Тарас намагався розрядити обстановку, але Оксана лише зітхала та постійно поглядала на годинник. Того вечора я зрозуміла: більше не хочу її бачити.

Останньою краплею стала історія з нашою матір’ю. Мати серйозно захворіла, їй була потрібна операція. Я доглядала за нею, брала відпустки, шукала лікарів. Оксана знала про це, але навіть не подзвонила, не приїхала. Лише надіслала повідомлення: «Напиши рахунок, я перерахую гроші». Я не просила в неї грошей — я хотіла, щоб вона була поруч, підтримала матір. Але для Оксани, схоже, усе вимірюється лише гривнями. Мати одужала, але так і не діждалася дзвінка від старшої доньки. Це розбило їй серце, а мені остаточно відкрило очі на те, у кого перетворилася моя сестра.

Тепер Оксана живе своїм життям, а я — своїм. Іноді вона пише мені, запрошує в гості, у свою віллу, але я відмовляюся. Не хочу чути нотацій або спостерігати, як вона хизується своїм статком. Мені не потрібні її гроші чи подарунки. Я ціную свою родину, своїх дітей, наші прості радощі. Можливо, вона вважає мене невдахою — нехай. Я знаю, що щастя не в басейні й не в дорогих авто.

Інколи я суму за тією Оксаною, яку пам’ятаю з дитинства. Але тієї дівчинки більше немає. Її місце зайняла жінка, яка забула, що таке родина. Я не тримаю зла, але й не хочу мати її у своєму житті. В мене є чоловік, діти, друзі — ті, хто цінує мене такою, яка я є. А Оксана хай лишається у своєму ідеальному світі. Сподіваюся, одного дня вона зрозуміє, що втратила.