«Їй за тридцять, а вона живе, як підліток»: душевний крик втомленої матері

Инколи я заходжу до своєї старої бухгалтерії — не з діловою метою, а просто на чай і розмову з колишніми колегами. Минулого тижня знову забріла туди й, як завжди, розмова пішла про наболіле. Оксана, моя давня подруга по роботі, одразу з порогу видихнула:

— Не знаю вже, що робити з Соломією. Дівчині тридцять два, а вона все ще поводиться, як у вісімнадцять. Ні роботи, ні родини, ні планів на майбутнє. Телефон — її найкращий друг, а вечори — лише для гулянок з подружками. Я вже не даю їй гроші «на розваги», але, звісно, продукти купую, квартиру оплачую — ну куди дінешся?

Я слухала й відчувала, як усе глибше пронизує цю жінку біль. Оксані під шістдесят. Вона все життя працювала не покладаючи рук — і в молодості, і зараз, коли могла б спокійно жити на пенсії. Але ні, тепер вона тягне не лише себе, а й дорослу доньку, яка не збирається ні дорослішати, ні змінюватися.

— Я їй кажу: ну знайди хоч якусь підробіток! А вона у відповідь — каже, я все життя дивилася, як ти на трьох роботах гнеш спину за копійки, і не хочу такого. Лише пару разів на тиждень посидить з дитиною сусідки — ось і вся її робота. На більше, мовляв, не згодна.

У Соломії був шанс. Червоний диплом, блискучі результати в університеті. Розуму — більш ніж достатньо. Та й у юності навколо неї завжди крутилися хлопці. Здавалося б — живи і радій. Але коли прийшов час будувати кар’єру, вона вирішила, що починати «знизу» — принизливо. Хотіла одразу високу посаду й велику зарплатню. А такі місця, як відомо, на вулиці не валяються — особливо без досвіду.

— Я вже не прошу, щоб вона стала зіркою, — продовжувала Оксана. — Нехай просто буде нормальною дорослою людиною! Але вона, схоже, чекає, що за нею хтось приїде в чорному авто та везе в казку. Заможний чоловік, вілла, відпочинок на Балі — ось її план. А реальність її не цікавить. Коли я намагаюся познайомити її з нормальними хлопцями — відмовляється. Всі, мовляв, не того рівня: хто бідний, хто «недотепний». А сама-то що з себе уявляє?

Я бачу, як їй важко. Її слова — це вже не просто скарги. Це крик розпачу. Вона не знає, що робити, як достукатися до дорослої жінки, яка застрягла в підлітковому мисленні. Мрії — це добре. Але коли вони перетворюються на відмовки, щоб нічого не робити — це вже біда.

— Знаєш, — каже Оксана, — вона ж добра. Серце у неї гарне. Але в голові… ніби заморожене. Наче боїться зробити крок у справжнє життя. А я ж не вічна. Що буде, коли мене не стане?

Я мовчки кА потім у двері постукав незнайомець у сріблястому плащі, і Соломія раптом усміхнулась так, ніби почула давно забутий шепіт долі.