Мені огидно дивитися на тебе в такому вигляді” — чоловік пішов спати в іншу кімнату, поки я не “наведу красу

«Мені огидно дивитися на тебе в такому вигляді» — чоловік пішов спати в іншу кімнату, поки я не «приведу себе до ладу».

Малюкові три місяці. Три місяці, як я живу з відчуттям, що втратила не тільки себе, а й ту, якою була раніше. Я не просто мама — я пральна машинка, кухонний комбайн, швидка допомога, подушка, на якій засинає моя дитина, та боксерська груша для всіх інших. Бо в цій родині, схоже, вважають, що я повинна бути ще й топ-моделлю водночас.

До вагітності я дійсно слідкувала за собою. Не тому, що хтось змушував, а тому що це подобалося саме мені. Доглянуті нігті, чисті волосся, гладка шкіра, струнка фігура — я пишалася своїм виглядом. Навіть коли живіт уже округлився, я все одно дбала про себе: правильно харчувалася, ходила в басейн, щоб зберегти тонус. Я не ледарка. Я була жінкою, яка любила себе.

Але після пологів усе змінилося. Ніби я не народжувала, а пройшла через зону бойових дій. Тіло боліло так, наче по ньому проїхався БТР. Шви, безсонні ночі, нескінченний плач, годування, коліки, страх, що роблю щось не так. Я втратила себе, так, але не тому що хотіла — тому що дитина забрала всю мою енергію, час і сили. І ніхто не допоміг.

Чоловік вважає, що я просто «запустилася». Що мені «не хочеться» виглядати добре. А я б подивилася на нього, якби він хоча б день прожив на моєму місці. Його матір, моя свекруха, взагалі порівнює мене з собою: «Я в твої роки й з немовлям усе встигала! І гарна була, і чоловік задоволений». Тільки ж вона «встигала», бо в неї завжди хтось допомагав — бабуся, сестри, сусіди. А в мене — нікого. Моя мама — у іншому місті. Свекруха заходить «на чай» на п’ять хвилин раз на тиждень, гляне на дитину — та й йде з виглядом, ніби здобула перемогу. А чоловік? Він «втомлюється» на роботі. І все.

Днями він сказав, що йому «огидно» дивитися на мене у потертій піжамі з брудним пучком на голові. Що я маю хоча би вдома «освіжити обличчя». Маска, туш, блиск для губ — мовляв, це ж не складно. Йому, бачите, важко жити поряд із жінкою, яка не дбає про себе.

Це були ножі. Ні — я не перебільшую. Так і було. Наче вирвав серце й розмазав його по підлозі. Я не робот. Мені боляче. Мені важко. Я теж хочу спати. Я теж хочу в душ. Я теж хочу хоча б півгодини тиші. Але ніхто цього не бачить. Зате всі помічають: не нафарбована. Так. Жах.

Він пішов спати в іншу кімнату. Демонстративно. Наче сказав: «Коли знову станеш людиною — повернусь». А поки ти — виснажена тінь.

Моя мама сказала різко: «Любові нема. Все, крапка. Розлучайся». Я не можу. Я його люблю. Досі. Попри все. Не хочу руйнувати сім’ю. Не хочу, щоб моя дитина росла без батька. Але все частіше ловлю себе на думці: може, мама й права. Бо якби він мене справді любив, він би не дивився — а побачив. Не докоряв — а допоміг. Не відвертався — а обійняв. І тоді, можливо, я знову відчула б себе жінкою.

Що робити — не знаю. Поки просто живу. День у день. Від безсонної ночі до ранкового плачу. Від криків малюка до осудливого погляду чоловіка. І лише в рідкісні хвилини, коли дитина засинає, я сиджу у пітьмі й згадую себе тією, ким була. Гарною. Посміхненою. Легкою. Впевненою.

І запитую: чи вона коли-небудь повернеться?