«Кот дорожчий за рідного племінника!» — волала мати

«Тобі кіт важливіший за рідного небожа!» — вигукнула мати.

Змалку я, Соломія, мріяла про свого кота. І от, у двадцять років, купила кошеня у перевіреного розплідника в невеличкому містечку під Полтавою. Назвала його Котиком, і він став моїм найвірнішим другом. Я віддавала йому весь свій вільний час: доглядала, грала, піклувалася. Він був не просто улюбленцем — він став частиною моєї душі, моєю втіхою у важкі дні. Батьки не заперечували, але ніколи не розуміли, чому він так важливий для мене. «Краще б дитину народила, ніж із котом возитися!» — кидала мама, Марія Степанівна, з роздратуванням. Її слова боліли, але я мовчала, не бажаючи сварки.

Моя старша сестра, Оксана, народила сина, Ярика, і з того часу на мене часто звалювали догляд за ним. Але, чесно кажучи, я не відчувала до небожа ніжності. Я допомагала сестрі: готувала, прала, прибирала, але сидіти з дитиною було для мене важким обов’язком. Це не приносило радості, лише ще більше виснажувало. Коли Оксана втомлювалася, з Яриком сиділа мама. Я ж, повертаючись додому, бігла до Котика. Його муркотіння, його відданість наповнювали мене теплом. Одного разу мама не витримала й накинулася на мене: «Що, тобі звірина важливіша за дитину рідної сестри?!»

Я чесно відповіла: «Так». Це була правда. Котик був моїм світлом, а Ярик, хоч і небіж, залишався для мене чужим. Мата розлютилася, засипавши мене докорами: «Як ти можеш так говорити? Це ж рідна кров!» Оксана лише реготала, називаючи мене божевільною. Але я стояла на своєму. Чому я маю змушувати себе любити дитину, якщо не відчуваю до нього нічого? Їхня реакція розпалила в мені протест. Я не хотіла вдавати заради їхньої схвалки.

Мама, мабуть, вирішила помститися. Одного разу я затрималася у подруги та не повернулася на ніч. Вранці, вбігши до дому, я не знайшла Котика. Мама байдуже заявила: «Він чогось злякався, двері у під’їзд були відчинені, от і втік.» Моє серце стислося. Я ридала, обдзвонювала сусідів, розклеювала оголошення, але Котик зник. Ця втрата стала для мене трагедією. Він був моїм другом, моїм порятунком у хвилини самотності. Незабаром я переїхала до нареченого, Ярослава, у Львів. Ми завели нового кошеня, але біль від втрати Котика не вщухав.

Через кілька місяців я приїхала до рідного міста відвідати батьків. Мій молодший брат, Данило, не витримав і розповів правду. Виявилося, поки мене не було, мама з Оксаною вирішили «перевиховати» мене. Вони вигнали Котика з дому, тому що я посміла сказати, що він для мене важливіший за Ярика. Данило спочатку був з ними, але потім зрозумів, що вони зайшли надто далеко. Дізнавшись про це, я відчула, як усередині все застигло. Моя власна мати й сестра зрадили мене, забрали того, хто був мені дорогий, лише щоб довести свою правоту. Вони не бачили в Котику нічого цінного — для нього він був просто твариною, а для мене — частиною життя.

Як вони могли не зрозуміти? Котик був ізЯ більше ніколи не пробачила їм цієї зради, але знайшла в собі силу йти далі, оберігаючи серце від нових ран.