Тобі не огидно дивитися на себе?” — чоловік пішов ночувати в іншу кімнату, поки я не “навела лад

“Мені огидно дивитися на тебе в такому вигляді” — чоловік пішов спати в іншу кімнату, поки я не “приведу себе до ладу”.

Дитині три місяці. Три місяці, як я живу з відчуттям, що втратила не лише себе, а й ту, ким була колись. Я не просто мама — я пральна машинка, кухонний комбайн, швидка допомога, подушка, на якій засинає моя дитина, і боксерська груша для всіх інших. Тому що в цій родині, схоже, вважають, що я ще й повинна виглядача як з обкладинки журналу.

До вагітності я дійсно слідкувала за собою. Не тому, що хтось змушував, а тому що мені це подобалося. Доглянуті нігті, чисті волосся, гладка шкіра, струнка фігура — я пишалася своїм виглядом. Навіть коли живіт уже округлився, я все одно старалася бути в формі, стежила за харчуванням, ходила в басейн, щоб підтримувати тонус. Я не ледача. Я жінка, яка любила себе.

Але після пологів усе змінилося. Ніби я не народила, а пройшла через військову операцію. Тіло боліло так, ніби по ньому проїхав танк. Шви, безсонні ночі, нескінченний плач, годування, коліки, страх, що роблю щось неправильно. Я втратила себе, так, але не тому що хотіла — тому що дитина випила всі мої сили, час і енергію. І ніхто не допоміг.

Чоловік вважає, що я просто “запустила себе”. Що мені “не хочеться” виглядати добре. А я б подивилася на нього, якби він хоча б день пожив у моїй шкурі. Його мати, моя свекруха, взагалі порівнює мене з собою: “Я у твої роки і з немовлям усе встигала! І гарненька була, і чоловік був задоволений”. Тільки ось вона “усе встигала”, бо в неї завжди хтось допомагав — бабусі, сестри, сусідки. А в мене нікого. Мама — у іншому місті. Свекруха заходить “на чай” на п’ять хвилин раз на тиждень, гляне на малюка — і йде з виглядом, ніби здійснила подвиг. А чоловік? Він “втомлюється” на роботі. І все.

Нещодавно він сказав, що йому “огидно” дивитися на мене у потертій піжамі із засаленою гулькою на голові. Що я маю хоч удома якось “освіжити обличчя”. Маска, туш, блиск — каже, це ж не так складно. Йому важко, бачите, жити поряд із жінкою, яка про себе не дбає.

Це були ножі в серце. Ні, я не драматизую. Саме так. Ніби він вирвав моє серце і розмазав його долонями по підлозі. Я не робот. Мені боляче. Мені образливо. Я теж хочу спати. Я теж хочу в душ. Я теж хочу тиші хоча б на півгодини. Але цього ніхто не бачить. Зате всі бачать: не нафарбована. Так. Жах.

Він пішов спати в іншу кімнату. Демонстративно. Ніби сказав: “Коли знову станеш людиною — повернусь”. А поки що я — втомлена тінь.

Моя мама сказала різко: “Любові немає. Все, крапка. Розлучайся”. Я не можу. Я його люблю. Досі. Попри всіх. Я не хочу руйнувати сім’ю. Не хочу, щоб моя дитина росла без батька. Але дедалі частіше ловлю себе на думці, що, можливо, мама права. Що якби він мене справді кохав, він би не дивився, а побачив. Не докоряв, а допоміг. Не відвертався, а обійняв. І тоді, можливо, я знову відчула б себе жінкою.

Що робити — не знаю. Поки що просто живу. День за днем. Від безсонної ночі до ранкового плачу. Від криків маляти до звинувачувального погляду чоловіка. І лише в рідкісні хвилини, коли дитина засинає, я сиджу в темряві й згадую ту, ким була. Гарною. Усміхненою. Легкою. Впевненою.

І запитую: чи повернеться вона колись?