Де мої діти?” — вимагала сестра після восьмирічної відсутності

“Віддайте мені дітей!” — вимовила сестра, якої не було вісім років…

Інколи життя розгортається так, що стаєш батьком раніше, ніж сам виростаєш. Не за власним бажанням — через обставини. Так сталося зі мною.

Мене звуть Ігор. Я виріс у дитбудинку. Коли мені виповнилося дев’ять, туди ж привезли мою молодшу сестру Олену — їй було лише шість. Ми трималися разом, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав із завданнями, захищав від грубощів. Мріяв про день, коли заберу її звідти, коли вона не буде сама.

І той день настав. Коли я отримав свою першу квартиру, оформив опікунство — Олена переїхала до мене. Ми стали сім’єю. Я працював, вчився, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилася, займалася гімнастикою. Я пишався нею.

Але все змінилося, коли Олені виповнилося шістнадцять. Вона закохалася в хлопця старшого — мого ровесника. Борис був, як кажуть, «з вулиці» — без роботи, без освіти, постійно тусувався. Я намагався її відмовити, але марно: кохання, сльози, істерики. А потім — вагітність. Сестрі не було й сімнадцяти.

Я зібрався і влаштував їхній шлюб. За кілька місяців народилися близнята — Мар’яна та Данило. Я не втручався, але завжди був поруч. Спочатку здавалося, що все налагоджується. Борис знайшов роботу, Олена доглядала дітей.

Але коли малюкам не виповнилося й півроку, Олена знову завагітніла. Я зітхнув, але змирився. Народився Тарасик. А потім все пішло шкереберть: Бориса звільнили, він почав пити, Олена — гуляти, залишаючи дітей самотніми.

На той час у мене вже була власна сім’я, дружина Наталя, ми чекали дитину. Але я не міг ігнорувати, що відбувалося з племінниками. І ось одного разу подзвонили сусіди Олени: діти плачуть, вдома нікого. Я примчав — малі голодні, брудні, а мати десь гуляє. Я подзвонили Наталі, і вона, не вагаючись, сказала:

— Забирай їх. Привози додому.

Так у нас з’явилися одразу троє діток. Ми їх викупали, нагодували, уклали спати. Тишя в душі — вони в безпеці. Через тиждень з’явилася Олена — не за дітьми, а за грішми. Сказала, що їде за кордон з якимось чоловіком, а діти… нехай пробудуть у нас.

З того дня минуло вісім років. Вони стали нашими. Ми ростили їх як рідних: близнята Мар’яна та Данило пішли до четвертого класу, Тарасик — до другого. А наша з Наталею донька — у підготовчу групу. Вони всі називають нас татом і мамою. Про Олену ніхто не згадує. Я не забороняв, але й бажання не було.

І ось, напередодні Нового року, почувся стук у двері. Ми готували вечерю, діти вирізали сніжинки… Відчиняю — на порозі Олена. Поруч — чоловік схожої зовнішності. Вона змінилася, але в очах та сама рішучість.

— Це мій чоловік, — сказала вона. — Ми повернулися. Хочу забрати дітей. Вони поїдуть з нами, до його країни.

Я онімів.

Наталя вийшла в коридор, діти — за нею. Олена зразу почала вимагати повернути їй дітей. Але коли Мар’яна, дивлячись на неї, запитала: “Мамо, хто ця тітка?” — серце стислося. Олена збентежилася. Навіть не впізнала доньку.

— Я твоя мати! — скрикнула вона. Але Мар’яна притулилася до мене.

Тоді Олена змовкла. І раптом спитала:

— Можна… хоч навідувати їх?

Ми з Наталею переглянулися. Подумали. Потім я кивнув:

— Приходь. Але діти залишаться з нами.

Олена пішла, похилившись, мовчки. А ми з дітьми вийшли на вулицу зустрічати салют. У небі вибухали вогні, і я обіймав їх усіх — моїх дітей, чужих за кров’ю, але рідних за любов’ю. І знав, що зробив правильно, коли колись, вісім років тому, забрав їх у наш дім…