Мама миттєво розпізнала свекруху і приборкала її амбіції

Мама вмиз розкрила наміри свекрухи й зупинила її загарливість

Бути винним комусь — важкий тягар, але в сто разів гірше, коли кредитор постійно тиче у вічі своєю «великодушністю», вимагаючи вічної подяки. Я, Оксана, та мій чоловік, Василь, завжди намагалися жити по засобах, не влізаючи у борги. Але його мати, Надія Петрівна, нав’язувала свою допомогу, щоб потім нескінченно нагадувати, як вона нас «врятувала». Ці нагадування припинялися лише тоді, коли вона знову «позичала» нам гроші. Навіть коли Василь брав у неї в борг і повертав у строк, вона знаходила привід себе похвалити: «Бачите, не довелося вам з банками мати справу, з їхніми грабіжницькими відсотками — мати виручила!» Живемо ми у невеличкому містечку під Житомиром, і ця гра у «добродійницю» отруювала нам життя.

Коли постало питання про купівлю квартири, я категорично не хотіла приймати допомогу від свекрухи. Нагода з’явилася після смерті моєї бабусі. Вона залишила мамі квартиру, мама продала її й поділила гроші між мною та сестрою. Це була майже половина потрібної суми. Але Надія Петрівна одразу заявила, що готова додати нестачу — за умови, що квартира буде оформлена на неї. Я оніміла: «Чому на вас?» — спитала я. «А на кого? Я ж гроші даю!» — відрізала вона. Я не втрималася: «Моя мама теж дала гроші. Може, ви з нею будете співвласницями?» Свекруха почервоніла: «Ти що, кпини?» — «Ні, — відповіла я, — ми купимо квартиру й оформимо на себе. А ваші гроші нам не потрібні. Іпотека не настільки страшна, щоб ставати вашими вічними боржниками».

До того часу я вже не мовчала, як раніше, і навчилася відповідати свекрусі її ж тоном. Це виводило її з рівноваги, і вона скаржилася родичам, що невістка «зовсім розкутилася». Але гроші на квартиру вона таки всучила Василю, не слухаючи наших заперечень. Він повернувся додому розгублений: «Пробач, я взяв у мами гроші. Вона мене достала твоєю «несхильністю» та розмовами про іпотеку». Я лише зітхнула: «Добре, будемо вклонятися й дякувати». Але я й уявити не могла, який жах нас чекає.

Сплативши частину за квартиру, Надія Петрівна почала вважати себе її господинею. Вона диктувала, які шпалери клеїти, яку меблі купувати, де ставити диван. «Душову кабіну приберіть, я привезу ванну. Мені у ванні зручніше, та й дітей у вас буде, де купатиметесь?» — командувала вона. Ми відбивалися від її «порад», але це було як битва з вітряками. Коли квартира була обставлена, свекруха вимагала ключі «на всякий випадок». Я відчувала, як у мені закипає лють, але погодилася, щоб уникнути скандалу. Це була моя помилка.

У першу ж неділю я прокинулася від дивного шуму на кухні. У дрімоті, в одній футболці, побродила туди й завмерла: Надія Петрівна переставляла посуд у шафках. «Що ви робите?» — прохрипіла я. Замість відповіді вона скрикнула: «Бес«Сором’язлива! Хіба халат надіти важко?» — але я вже не стримувалась.