Мама швидко розкусила свекруху і стримала її амбіції

Мати миттєво розкусила свекруху і приземлила її амбіції

Бути винним комусь — тягар, але в сто раз хуче, коли кредитор постійно тиче в обличчя своєю «великодушністю», вимагаючи вічної подяки. Я, Соломія, і мій чоловік, Богдан, завжди намагалися жити по засобах, не залізаючи у борги. Але його мати, Надія Петрівна, наполегливо пропонувала допомогу, щоб потім без кінця нагадувати, як вона нас «витягла». Ці нагадування припинялися, тільки якщо вона знову «позичала» нам гроші. Навіть коли Богдан узяв у неї в борг і повернув вчасно, вона знаходила привід похвалити себе: «Бачите, не довелося вам із банками возитися, з їхніми грабіжницькими відсотками, матір виручила!» Живемо ми в невеличкому містечку під Львовом, і ця гра в «добродійку» отруювала нам життя.

Коли постало питання про купівлю квартири, я категорично не хотіла брати гроші від свекрухи. Нагода з’явилася після смерті моєї бабусі. Вона залишила матері квартиру, мати продала її і поділила гроші між мною та сестрою. Це була майже половина потрібної суми. Але Надія Петрівна одразу заявила, що готова доповнити решту — за умови, що квартира буде оформлена на неї. Я остовпіла: «Чому на вас?» — спитала я. «А на кого? Я ж гроші даю!» — різко відповіла вона. Я не втрималася: «Моя мама теж дала гроші. Може, ви з нею будете співвласницями?» Свекруха почервоніла: «Ти що, кепкуєш?» — «Ні, — відповіла я, — ми купимо квартиру й оформимо на себе. А ваші гроші нам не потрібні. Іпотека не така страшна, щоб ставати вашими вічними боржниками».

До того часу я вже не мовчала, як раніше, і навчилася відповідати свекрусі її ж мовою. Це бісило її, і вона скаржилася родичам, що невістка «зовсім розкутіла». Але гроші на квартиру вона все ж всучила Богдану, не слухаючи наших заперечень. Він повернувся додому збентежений: «Вибач, я взяв у мами гроші. Вона мене достала твоєю «неслухняністю» та розмовами про іпотеку». Я задихнула: «Гаразд, будемо кланятися й дякувати». Але я й уявити не могла, який кошмар нас чекає.

Сплативши частину за квартиру, Надія Петрівна уявила себе її господинею. Вона диктувала, які шпалери клеїти, яку мебель купувати, де ставити диван. «Душову кабіну приберіть, я привезу ванну. Мені в ванні зручніше, та й діти в вас будуть, де купатимете?» — командувала вона. Ми відбивалися від її «порад», але це було, як битися з вітряками. Коли квартира була облаштована, свекруха вимагала ключі «на всяк випадок». Я відчувала, як у мені закипає лютість, але погодилася, щоб уникнути скандалу. Це була моя помилка.

У першу ж неділю я прокинулася від дивного шуму на кухні. У полусні, в одній футболці, поплелася туди й завмерла: Надія Петрівна переставляла посуд у шафках. «Що ви робите?» — видихнула я. Замість відповіді вона скрикнула: «Безсоромна! Невже халат надіти складно?» Моя терплячість урвалася: «А навіщо? Це мій дім! Я можу навіть у чому ходити! А ви що забули на моїй кухні?» — «На твоїй? — зашипіла вона. — А хто гроші на неї дав?» Я не втрималася: «Не ви! Кухню оплатила моя мама. Ваші гроші — на ванну й туалет, ідіть там господарюйте!» Богдан, розбуджений криками, схопився за голову й подався у спальню, залишивши нас розбиратися.

Я зрозуміла, що сама не впораюсь, і викликала підмогу — свою матір, Ганну Михайлівну. Замкнувшись у ванній, шепотом пояснила їй ситуацію. За півгодини пролунав дзвінок у двері. Свекруха, ніби нічого й не сталося, відчинила: «Ой, Ганно Михайлівно, з сумками? Яка несподіванка!» Мати, не гаючи часу, відповіла: «Нудно самій, вирішила у дітей пожити пару тижнів. Я ж на квартиру гроші дала, маю право. А ви тут чого?» Свекруха збентежилася: «Я… просто зайшла, подивитися». — «На що? — не вгавала мати. — На кабіну, яку ви хочете знести? Мені вона, до речі, теж подобається. А ваша ванна, напевно, ще з радянських часів. Давайте ділити: вам — стара ванна, мені — кабінка з музикою!»

Мати не давала свекрусі й слова вставити, і та зрозуміла, що зустріла гідного супротивника. Вона почала відступати: «Ну, свахо, про що ми тут сперечаємось? Підемо краще у кафе за рогом, вип’ємо кави, поговоримо спокійно». Вони пішли, а ми з Богданом, перехрестившись, нарешті розпочали свій день. Я не знаю, про що мати говорила зі свекрухою, але з того часу Надія Петрівна припинила свої набіги. Вона більше не з’являється без попередження, не лізе з «порадами» і спілкується зі мною ввічливо, розуміючи, що моя мати її не дасть у обиду.

Моє серце радіє від цієї маленької перемоги, але тривога не відступає. Свекруха затаїла образу, і я відчуваю, що вона чекає моменту, щоб нагадати проАле тепер я знаю: доки поруч моя мати, усі її спроби відігратися будуть марними.