«Замість очікування — діяти самостійно»

Коли Соломія вперше зустріла Ярослава, їй здалося, що вона нарешті знайшла ту саму людину, з якою можна побудувати справжнє, міцне «назавжди». Він був не лише гарним, розумним і уважним — він одразу дав зрозуміти, що шукає серйозних стосунків. Вони дуже швидко зблизилися, і за кілька місяців почали жити разом. Спочатку — на орендованій квартирі, з думкою: «Подивимося, як піде». Але все йшло легко, наче саме собою.

Побут не знищив їхніх почуттів. Вони вміли домовлятися, поступитися, піклуватися один про одного. Разом готували вечері, дивилися старі кінофільми, влаштовували вечірні прогулянки містом, будували плани на вихідні, на літо, на життя. Друзі вже давно називали їх чоловіком і дружиною. Усі лише чекали, коли вони зроблять той наступний крок. Але крок так і не робився.

Перший рік Соломія не поспішала. Вона була впевнена — Ярослав сам запропонує, коли настане час. Але коли минув другий, а потім і третій, і нічого не змінилося — вона почала хвилюватися. Особливо боліло, коли одна за одною подруги виходили заміж, викладали фото з палацу шлюбів і підписи: «Тепер ми сім’я». А в Соломії навіть персня не було. Навіть натяку. Навіть розмови.

А потім сталося нещастя — серйозно захворіла мати Ярослава. Усі думки та сили родини пішли на лікування, обстеження, поїздки до лікарів та аптек. Розмови про весілля відійшли на другий план — і Соломія це розуміла. Вона мовчки підтримувала, була поруч, не тиснула. Коли мати Ярослава видужала, Соломія з полегшенням зітхнула: тепер можна знову думати про майбутнє. Але наречений, здавалося, так і залишився в режимі «не до цього». Тема шлюбу ніби розчинилася.

Соломія все чекала. А потім зрозуміла: годі. Вона не хоче бути просто зручною жінкою поруч. Вона хоче бути дружиною. Хоче сім’ю, дітей, дім. І, зрештою, впевненість у завтрашньому дні. Адже навіть іпотеку страшно брати, якщо ти юридично ніхто. І вона наважилася.

Сама купила перстень. Забронювала столик у улюбленому ресторані. Обрала дату — не випадкову, а ту саму, коли вони вперше сказали одне одному «кохаю». Ярослав, побачивши її з коробочкою, спочатку зніяковів, почав виправдовуватися: мов, збирався сам, просто не вистачало часу. Але в підсумку сказав «так». Без пафосу, без вогню в очах, але сказав.

Подруги Соломії були в шоці. Хтось захоплювався її сміливістю, хтось крутила пальцем біля скроні, мовляв, поставила себе в незручне положення. А вона просто видихнула. Бо всередині стало легше. Бо тепер — усе зрозуміло.

Соломія не стала чекати, поки хтось вирішить за неї. Вона сама взялася за справу. Подала заяву через «Дію», обрала дату, почала шукати сукню, бронювати ресторан, домовлятися з фотографом. Ярослав брав участь у підготовці — без ентузіазму, але брав участь: сходив на дегустацію, замовив авто, допоміг обрати перстні. Все йшло своєю чергою.

Іноді Соломія ловить на себе погляди подруг. Ті, що вже заміжні, — зі співчуттям, мовляв, «дивися, щоб не пошкодувала». А ті, хто ще не в шлюбі, — з заздрістю, що наважилася. А вона просто йде далі. Бо втомилася жити в невизначеності. Бо заслуговує на щастя. Бо кохає — і вірить, що не дарма.

Можливо, вона вчинила не за каноном. Можливо, хтось скаже: «Жінка не повинна робити перший крок». Але, можливо, якби більше жінок перестали чекати дощу в посушливу погоду, то і щасливих сімей було б більше?

Чи правильно вона вчинила? Можливо. Чи виглядало це смішно? Ні. Це виглядало як вчинок дорослої жінки, якої вистачає сміливості не боятися взяти долю у свої руки.