«Він — батько лише однієї з доньок. Але хіба наша малеча без серця?..»

Ой, слухай… Він — батько лише для однієї із двох доньок. Але хіба у нашої дитинки немає серця?..

Коли я виходила заміж за Максима, знала, що в нього вже є донька від першого шлюбу. Він не приховував цього, навпаки — одразу попередив, що ніколи не кине свою дитину та буде їй допомагати, як зможе. Я сприйняла це з повагою. Адже дитина не винна в тому, що в батьків не склалося. Я не протестувала, не ревнувала, не лізла не в свою справу — думала, що чоловік, який відповідальний за свою доньку, буде таким же батьком і для нашої майбутньої.

Але все вийшло інакше.

Коли в нас народилася Софійка, я раділа, думаючи, що тепер він поділить любов навпіл. Він справді багато працював, брав додаткові заробітки, щоб нас утримувати. Але увага… вся увага йшла туди, у тую сім’ю. Кожну неділю — виїздив до старшої доньки. Подарунки, прогулянки, кіно, кафе, світлини в соцмережах з хештегами «найкраща дівчинка у світі». А наша Софійка? Вони з татом майже не спілкувалися. Йому, мабуть, було нудно з малям. Він виправдов теку втомою, казав, що їй ще рано, що потім, коли підросте — буде грати, читати, проводити час. Я вірила. Сподівалася. Терпіла.

Але час йшов, а нічого не змінювалося.

Коли старша донька пішла до школи, Максим почав давати більше грошей на утримання. Я вже теж вийшла на роботу, і це не било по кишені. Але потім пішли дзвінки. Наталка — старша — почала сама просити. Раз — айфон, потім — модні кросівки, потім — косметика, планшет, поїздка на море. Колишня жінка, до речі, ніколи нічого в нього не вимагала. Я не можу її звинувачувати. Але дівчинка швидко зрозуміла, як керувати батьком. А він дозволяв. Він відчував провину. Мабуть, за те, що пішов із її життя. І намагався її «купити».

Колишня жінка навіть кілька разів сварилася з ним. Казала, що він розбалує дитину, що не можна заміняти любов подарунками. Але Максим лише відмахувався: «Я хоч так маю спокутувати провину». А от перед нашою донькою він провини чомусь не відчував. Хоча часу з Софійкою він не проводив взагалі.

Кожен день народження старшої — свято. Кулі, торти, фотозйомки. Кожну неділю — обов’язкова зустріч. Жодного разу не взяв із собою нашу дівчинку. Казав, що старша буде ревнувати. Що не треба псувати стосунки. А як же почуття нашої Софійки? Чому її можна ігнорувати заради чужих емоцій?

Я мовчала. Але серце стискалося. Я не показувала Софійці, як мені боляче, але вона теж бачила все. Вона росла в домі, де батько є… але лише формально. Він поряд — фізично. Але не душею. Він спить на дивані, грає у телефон, промовляє пару слів на день. А їй хочеться, щоб її теж взяли за руку, запитали, як день, почитали казку перед сном.

Зараз старшої доньки майже шістнадцять. Її запити стали просто за межами розумного. Іноді я в шоці. Максим ніколи не відмовляє — купує все, про що вона заговорить. Айфони, косметика, брендовий одяг, поїздки за кордон. Цього року — вже дві. А нас він не може вивезти на відпочинок і раз на рік. Завжди немає грошей. Втомився. Робота.

Цього літа Софійка знову залишилася зі мною у місті, коли її сестра поїхала за кордон. Тоді у мене не витримали нерви. Я вперше вилила все. Не з криком. Але з болем. Сказала, що мені боляче. Що гірко бачити, як він забуває про нашу доньку. Що дитина, яка двічі на рік літає на відпочинок і отримує новітні телефони, не може вважатися «недостатньою». А от Софійка… вона вже три роки не бачила моря. Вона не отримувала жодного подарунка просто так. Але вона любить тата. Чекає на тата. Вірить, що він її теж помітить.

А він упевнений, що ставиться до обох доньок однаково.

Я все частіше думаю, що, може, лише розлучення розкриє йому очі. Можливо, тоді він зрозуміє, що і в Софійки є почуття. Що і вона заслуговує батька, а не тінь, яка лежить на дивані. Але мені страшно. Бо я все ще люблю цю людину. Але не можу більше дивитися, як наша донька росте з порожнечею в серці…