Виховала сина одна, сподівалася на його підтримку, а він став тягарем із дружиною.

Я виховувала сина сама, мріяла про його підтримку, а він став тягарем разом із дружиною.

Присвятила життя синові, сама його ростила, віддавала останнє, аби він виріс гідною людиною. Та замість вдячності — байдужість, лінощі та зрада. Мій син, якого я так любила, та його жінка перетворилися на тягар, і тепер я стою перед вибором: вигнати їх чи терпіти далі, втрачаючи останні сили та надії.

Мене звати Оксана Степанівна, живу в невеличкому містечку на Волині. Мій син, Тарас, у дитинстві був справжнім дивом — чемний, добрий, слухняний. Я, самотня мати, працювала за двох, щоб дати йому все. Мріяла, що він виросте, стане моєю опорою, допомагатиме, як я йому. Але ці мрії розсипалися, мов пісок крізь пальці, коли Тарас підріс.

Після школи він відмовився вчитися далі. «Мамо, університет — не моє», — сказав і пішов до армії. Сподівалася, що служба зробить його відповідальним, що він повернеться з бажанням щось робити. Але він лише розчарував. Вчитися? «Не хочу». Працювати? «Лише якщо робота буде легкою». Він влаштувався на склад, але через місяць звільнився — «не те». Півроку сидів вдома, нічого не роблячи. Я годувала його, купувала речі, платила за все зі своєї скромної пенсії, хоча й собі ледве вистачало.

А потім Тарас привів у дім дружину — Марічку, вісімнадцятирічну дівчину, яка не працювала й не збиралася. Її зухвалість вражала: вона поводилася, ніби світ належить їй, хоча не мала ані освіти, ані планів. Звичайно, вони оселилися в мене. Моя маленька квартира, і так тісна, стала полем битви. Я намагалася говорити, вказувати на безлад, на їхнє неробство, але кожне моє слово зустрічало злість. «Мамо, ми самі розберемося!» — бурчав Тарас. Марічка лише перекидала очми, насміхаючись. Їхні слова були ніби плювок у мої зусилля.

Одного дня я не витримала. «Розбирайтеся, але не в моїй хаті! — випалила я. — Я не можу вас годувати на свою пенсію! Мені й так мало, а ви сидите на моїй шиї!» Голос тремтів від болю. Я поставила умову: до кінця місяця вони мають зібрати речі й виїхати. Тарас дивився на мене з обрагою, Марічка хмикнула, але жоден не заперечив. Але глибоко в душі я боюся: а якщо вони не підуть? Що робити з власним сином?

Рвусь між любов’ю до Тараса й відчуттям справедливості. Він — моя кров, моя дитина, заради якого я від усього відмовлялася. Але тепер він про мене не думає. Його байдужість, лінощі, його вибір такої ж безвідповідальної дружини — наче ляпас. Марічка лише погіршує все: не готує, не прибирає, живе за мій рахунок, ніби я зобов’язана її утримувати. Бачу, як моє життя виснажується, поки я тягну їх обох, і це розриває серце.

Що робити? Вигнати — означає втратити сина назавжди. Залишити — остаточно втратити себе. Кожного дня я дивлюся на Тараса й шукаю в ньому того хлопчика, якого так любила, але бачу лише чужу людину, що забула, що таке вдячність. Моя надія на його підтримку померла, і тепер я стою над прірвою, не знаючи, чи вистачить мені сміливості зробити крок.