«Колбаса на тиждень: як теща вирішила, що їмо забагато»

Тої спекотної липневої днини Олена Миколаївна зранку мила вікна, била подушки й нагадувала доньці, що давно вже час навідатись до села — час збирати часник. Марія намагалась виправдатись: то робота, то справи, то діти, але мати була наполеглива, як завжди.

— Скоро літо мину́є, а ви все в місті марнієте! — обурено кинула вона по телефону. — Ягоди ми́нуть, картопля синітиме, а ви все в своїх телефонах!

Так і домовились: приїдуть у вихідні, допоможуть у городі, а потім, як звичайно, посидять вечіркою, відпочинуть.

Андрій не горів бажанням їхати. Під час минулого візиту трапився неприємний епізод, який він досі пам’ятав. Тоді він просто попросив трохи ковбаси до плова — а теща, у буквальному сенсі, не дала. Так різко, що він мало не поперхнувся від здивування.

У суботу вони виїхали зранку. Допомогли — швидко й справно: часник витягли, перебрали, склали. Здавалося б, тепер — відпочинок, вечеря, щира розмова. Андрій пішов у душ, зайшов на кухню. Марія з матір’ю накривали на стіл. Аромат плова запаморочував. Чоловік, щоб не чекати, відчинив холодильник, узяв шматочок ковбаси, хотів зробити собі бутерброд — і тут…

— Не смій! — як постріл, пролунав голос Олени Миколаївни.

Ковбаса миттєво повернулась у холодильник. Андрій завмер, наче вкопаний. Він нічого не розумів.

— Що це за сцена, мамо? — збентежено перепитала Марія.

— Ковбаса — тільки на завтрак, з хлібом! А зараз — плов. І не псуй апетит! — різко відрізала теща.

Андрій сів за стіл, спробував плов, але м’яса там не було. Попросив хоч пару шматочків ковбаси. Та знову — відмова.

— Що ви до неї чіпляєтесь? — обурювалась Олена Миколаївна. — Ви вже полпалки з’їли! Знаєте, скільки вона коштує? Я її купила на тиждень!

Андрій відсунув тарілку. Апетит зник остаточно. Він підвівся, вийшов надвір. Марія пішла за ним пізніше. Чоловік лежав на ліжку, дивлячись у стелю.

— Поїдемо додому. Я не можу тут бути. Тут за кожним рухом — начебто я щось краду. Не дай Боже хліб зайвий раз намазати — аби не вирва́ла з рук.

— Тут навіть крамниці нема, — прови́нно сказала Марія. — Тільки автолавка раз на тиждень.

— Треба було продукти везти, а не вишні та абрикоси! — хмикнув Андрій. — Завтра їду. Потім приїду за вами. Бо без м’яса — я тут довго не витримаю.

— Поїдемо разом, — рішуче сказала Марія.

Вранці так і зробили. Марія збрехала матері, що Андрія терміново викликали на роботу. Теща проводжала їх невдоволеним поглядом.

Минув майже рік. До Олени Миколаївни вони не їздили. Але вона сама до них — будь ласка. І що найдивніше: кожного разу відчиняла їхній холодильник, як свій. Брала, що хотіла, не питаючи. Навіть Андрій сміявся:

— Дивись, ковбаса! Їй, мабуть, тут можна…

Але навесні знову задзвонили:

— Ну що, коли приїдете? Город чекати не буде.

Андрій спершу відмовлявся. Та Марія запропонувала хитрість:

— Привеземо з собою їжі. Щоб мати потім не рахувала, хто скільки з’їв.

Андрій погодився — за умови, що по дорозі заїдуть у магазин. І ось вони знову стоять на порозі хати у селі. З пакетами.

— Що це у вас? Знову абрикоси? — скривила губи теща, але, зазирнувши у торби, побачила сир, м’ясо, ковбасу. І завмерла.

— Це щоб ви не рахували, скільки грам я з’їв, — усміхнувся Андрій.

Олена Миколаївна хмикнула, але мовчала. Пізніше, на кухні, коли ніхто не чув, прошепотіла доньці:

— Добре, якщо б ви завжди з продуктами приїжджали. І мені легше, і вам спокійніше.

Марія мовчки кивнула. Їй було і сумно, і смішно. Але головне — тепер Андрій знову був готовий їздити. Хоч із провізією. Зате без скандалів і докорів. А це, як показала практика, теж своєрідне родинне щастя.