Нові члени сім’ї: щоденний хаос у нашому домі

Це вже третій рік триває. Коли мій син Олексій привів у наш дім нову дружину — жінку з двома дітьми від першого шлюбу — я навіть не уявляла, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це тимчасово, нібито вони залишаться у мене лише на пару місяців, доки не знайдуть житло. Але минуло три роки, а «тимчасовість» стала постійним станом. До того ж — тепер його дружина Олеся чекає від нього дитину. І кожен мій день у цьому похилому віці нагадує чистилище.

Живемо у звичайній двокімнатній на спальному районі. Зараз у квартирі — я, мій син, його вагітна дружина та її двоє дітей. Незабаром з’явиться ще одна дитина. Не скажу, що Олеся погана — вона звертається до мене ввічливо, не свариться. Але робити по дому не хоче й не вміє. Хоча діти в садочку, сама вона не працює, лише сидить у інтернеті чи гуляє з подружками. Іноді робить манікюр — і я навіть боюсь думати, чиїми грошима.

Олексій працює, так. Але його зарплати ледь вистачає на продукти та комуналку, особливо з таким натовпом. Решта — на мені. Моя пенсія та підробіток: щодня о п’ятій ранку я мию підлоги у двох офісах, а до восьмої вже повертаюсь додому. Здавалося б, можна відпочити? Але ні — у мийці гора брудного посуду після сімейного сніданку, обід ще не готуювався, білизну не постирано, підлогу не підмітено. І все це — мої турботи.

Олеся, доки не завагітніла, хоч у магазин ходила, іноді готувала. Тепер — взагалі нічого. Каже, живіт тягне. Відведе дітей до садочка — і зникне. Додому приходить разом із Олексієм вже під обід, а їсти-то треба — і готувати, і накривати, і потім усе мити. Вона це робить? Звісно, ні. Усе на мені. І я вже не витягую.

Одного разу я наважилась поговорити з сином. Мовляв, Олексію, у нас занадто багато народу в маленькій квартирі, може, ви з Олесею подумаєте про оренду? Він лише пожав плечима: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». Ніби ножем по серцю. Я все життя присвятила йому, сім’ї. А тепер — терпи?

Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка ледь не впала на мене. Забрала швидка. Лікар сказав — потрібен спокій, відпочинок, жодного стресу. Але як тут спочивати, коли вдома щодня — як на базарі?

Діти, звісно, не винні. Але вони, і вагітна Олеся, і байдужість сина перетворили мою старість на безкінечну втому. Після обіду я намагаюсь прилягти хоч на годину — ноги гудуть, поперек болить. Але потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері дім перетворюється на божевільню: діти верещать, бігають, б’ються, кричать, плачуть. Спокій у цій квартирі — давно забута розкіш.

Останнім часом я все частіше думаю, що єдиний вихід — взяти кредит та зняти собі хоч крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не битиме каструлі, не розкидатиме іграшки й не чекатиме, що йому принесуть їжу. Де я зможу, нарешті, просто видихнути.

Але мені страшно. Страшно залишитись самій. Страшно брати кредит у похилому віці. Але ще страшніше — щодня почуватись прислугою у власному домі. У домі, де, як мені здавалося, я зустріну старість з теплотою та турботою. А вийшло — з обдертими до крові руками та пульсом за двісті.