Мені 70 років: самотність і тягар для дочки

Мені зараз сімдесят років. Я цілком сама. Для власної доньки я лише тягар.

— Донечко, приїдь увечері… Благаю тебе, без тебе я не впораюся.

— Мам, у мене робота по горло! Набридло вже чути твої нарікання. Гаразд, приїду…

Я не витримала — розплакалася. Боляче, аж серце стискає. І раптом у пам’яті встали безсонні ночі, довгі роки, коли я одна тягнула все на собі, щоб виростити її, мою Оленку. Я віддала їй усе життя. Невже це подяка?

Можливо, я сама винувата. Занадто її розкошувала, у всьому поступалася. А коли їй було одинадцять, я зустріла чоловіка… вперше за довгі роки відчула, що теж можу бути жінкою, коханою, бажаною. Та Оленка влаштувала такий скандал, що мені довелося розірвати ті стосунки, хоч серце розривалося.

Тепер мені сімдесят. І я нікому не потрібна. Немає нікого. Хвороби лягли тягарем, ледве пересуваюся. А моя єдина донька… уже двадцять років у шлюбі, і, здається, їй простіше прикидатися, наче матері у неї взагалі немає. Так, у неї троє дітей — мої онуки. Але бачу я їх лише на світлинах. Чому? Навіть не знаю…

— Ну і що тепер трапилося? — зірвалась Оленка, заходячи у квартиру.

— Мені призначили уколы. Ти ж медсестра, допоможеш…

— Що, тепер я щодня маю сюди мотатися? Да ти жартуєш, мамо?!

— Олюню, я не можу вийти — на тротуарах ожеледь…

— А платити мені будеш? Я ж не на волонтерство підписалася! Безкоштовно возитися не збираюся!

— У мене нема грошей…

— Ну тоді бувай, мам. Шукай когось іншого!

Вранці я вийшла за дві години до прийому, щоб встигнути дійти до поликлініки. Повільно йшла узбіччям, важко дихаючи та витираючи сльози. Ніколи не думала, що доживу до такого…

— Жінко, проходьте без черги, будь ласка… Вам погано? Ви плачете?

Це була молода жінка з добрими очима. Вона зупинилася біля мене в коридорі, поклала руку на плече.

— Ні, доню, я плачу зовсім з іншої причини…

Так ми й розговорилися. Я, ніби на сповіді, вилила їй душу. Просто тому, що більше ні з ким було поговорити. Її звали Настя. Виявилося, вона живе через два будинки від мене. Після тієї зустрічі вона почала часто приходити в гості, приносила продукти, допомагала по господарству.

А на день народження прийшла лише вона. Тільки Настя.

— Я не могла не привітати вас у такий день. Ви дуже нагадуєте мені мою маму… На душі так тепло, коли я з вами, — сказала вона, обіймаючи мене.

І тоді я зрозуміла — вона стала мені ріднішою, ніж власна донька. Ми гуляли разом, їздили за місто, проводМинув ще рік, і тепер я вже певна — іноді родина починається не з крові, а з тихої, щирої турботи, яку подарувала мені Настя.