Після пологів свекруха виявила таку турботу, що я не змогла стримати сліз: а моя мама навіть не зателефонувала

Щоденник

Є таке прислів’я: «З очей подалі — з серця геть». Воно все частіше спадає мені на думку після розмов із матір’ю. Здається, ніби вона забула, що в неї є не тільки син, а й донька. Як інакше пояснити її байдужість?

Після школи я поїхала з рідного села — не бачила там для себе майбутнього. Хотілося вирватися, знайти свій шлях у великому місті. Вступити до університету, отримати професію, будувати своє життя. Там я зустріла чоловіка, ми одружилися, а незабаром у нас народилася дитина. І якби не свекруха з тестем, нам було б дуже тяжко.

Родичі чоловіка допомогли з першим внеском на іпотеку. Два роки ми жили в них, щоб назбирати на власне житло. Було непросто, але ми впоралися. Свекруха стала мені рідною, підтримувала, навчала. Але я все ж мріяла про свій куток. Не через те, що їх не любила — просто хотіла, щоб у нашої родини був свій простір.

А от мама… Вона майже була відсутня в моєму житті. Рідкісні дзвінки, та й то лише щоб поскаржитися на життя чи розповісти нову історію про брата. За весь час розмови вона жодного разу не запитала, як у мене справи. Зате я знала, які оцінки у брата, які кросівки він носить і як виріс за літо. Так було ще з часів університету. Її ніколи не цікавило, як я склала сесію, але вона завжди хвалилася п’ятірками брата з фізкультури.

Я звикла. Але коли ми з чоловіком нарешті купили свою оселю, я подзвонила їй поділитися радістю. І що ж? Вона ледве слухала. У неї була важливіша подія — брат одружується!

— Уяви, така гарна дівчина! Донька тітки Оксани, пам’ятаєш її? За місяць весілля! Стільки клопоту!

Вона щебетала про оренду зали, вибір сукні, список гостей… А перед моїм весіллям казала, що це марна витрата грошей. У підсумку навіть не приїхала, сказала, що захворіла. Мені досі здається, що вона просто не хотіла.

Брату тоді було дев’ятнадцять, нареченій — вісімнадцять. Звідки в них гроші на весілля? Мабуть, мама з ріднечею зкинулися. А нам із чоловіком сказали: «Ну, приїжджайте, якщо вийде». Ми не поїхали. Роботи було багато, та й, чесно кажучи, не хотілося. З братом у нас завжди були холодні стосунки, а на маму я тоді образилась.

Минуло пів року. Мама знову подзвонила. Не запитати, як ми, а повідомити новину: вони купили братові з дружиною квартиру поруч із її домом.

— Нащо кредит? Ми продали бабусину квартиру, тесть із тещею теж допомогли, все зібрали — і купили!

Бабусина квартира… Мама завжди казала, що збереже її для себе — буде здавати на пенсії. Коли я жила в орендованій хаті з дитиною, їй і на думку не спало запропонувати нам ту квартиру. Жодної копійки нам тоді не дісталося. А тут — подарунки, турбота, допомога.

Але найболючішим було, коли я завагітніла. Мені було страшно. Хотілося, щоб поруч була мама. Хоч трохи, хоч спочатку. Я сама запропонувала оплатити квитки — лише б вона приїхала. Але вона не змогла. Сказала, що у внучки (братової доньки) нежить, і вона залишилася з нею. Увіщо ж у невістки напевно теж є мати. Але це неважливо.

Моя свекруха одразу зрозуміла, що відбувається. Вона прийшла до пологового будинку, обняла мене, допомогла зібрати речі, приготувала хату. Після пологів була поряд кожної хвилини. Годувала, прибирала, гуляла з дитиною, а я лежала й плакала — від вдячності. А мама? Мама, отримавши моє повідомлення про народження онуки, відписала: «Вітаю». І все. Жодного дзвінка. Жодного запитання, як я, як маля, як пройшли пологи.

Минуло два тижні — жодного знаку. Потім вона таки подзвонила, але лише щоб похвалитися, що «внучка вже майже ходить». Я слухала мовчки, а потім просто поклала трубку. З тих пір не дзвоню. І вона — теж.

Може, так і краще. Я втомилася почуватися непотрібною. Мама, мабуть, вважає, що в неї одна дитина й одна онука. Нехай буде так. Тільки від цього серце не болить менше…