Свекруха вирішує “рятувати” сина від застуди, забувши про мене.

Інколи здається, що найважче в житті жінки — це не вагітність, не побут, навіть не хвороби близьких. Найстрашніше — боротьба за право бути дружиною, коли поряд з’являється свекруха, готова віддати все заради “улюбленого хлопчика”. Хлопчику, до речі, вже тридцять три. І він сам відрізнить застуду від кінця світу. Але не для своєї мами…

Мій чоловік Роман захворів. Звичайне нездужання: нежить, кашель, невисока температура. Ніякого “ковіду”, смак на місці, тест негативний, лікар без паніки діагностував — вірус. Гарячий чай, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не лінувався — і до крамниці сходив, і посуд помив. Адже я на сьомому місяці, важке мені не можна. Працювати не кидав — начальник у нього строгий, приватник, і зайво відпрашуватися небезпечно. Зарплата скромна, але стабільна. А я ось-ось у декреті, кожна гривня на вазі.

Ми з Романом робили все, як лікар порадив: теплий плед, чай із малиною, редька з медом — я оточила його турботою, як могла. І все йшло спокійно, поки він — з глузду чи від втоми — не проговорився про хворобу своїй матері. Тій самій, яку не хотіли непокоїти. І за годину — вона вже в автобусі. Останній вечірній рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику була пізня ніч, а вона вже стояла за дверима.

Роману довелося встати, зустріти її, бо я, у такому стані, в цей час не можу швендяти містом. І ось вона — гроза очей — переступає поріг і відразу бере все під контроль. Перший наказ: “Вікна не відчиняти! Протяг вб’є хворого!” Другий: “Несіть окріп! Я коріння привезла, треба зараз же запарювати!” — і це опівночі. Третій: “Ти, невістко, йди в іншу кімнату. Тобі народжувати, а ти тут мікробів нахватаєшся.”

З цього моменту я наче перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — була виключена з рівняння. Тепер лікує мама. Мама знає краще.

Вона подзвонила його начальнику і, попри заперечення Романа, заявила, що син тяжко хворий і на роботу не вийде. “Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!” — гаркнула вона в трубку і положила слухавку. Роман сидів, блідий, не знав, що відповісти. Я спробувала втрутитися — марно.

Потім я принесла вітаміни, що їх лікар призначив. Вислухала лекцію про те, що це все “химія” й “дурня”. Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах сама отрута. Приготувала Романів улюблений борщ — отримала догани: “Лише курячий бульйон рятує при застуді!” А ось лихо — він з дитинства курятини не переносить, від неї йому погано.

Вона почала наполягати на вологому прибиранні з хлоркою щогодини. А те, що від запаху хлорки чоловіка нудить — її не цікавить. Головне — щоб було за радянськими мірками. Ліки купуй, коріння заварюй, звіти приймай, а сама — сиди й не втручайся.

Я більше не витримувала. За вечерею спробувала обережно, ввічливо, з повагою заговорити. Мовляв, мамо, дякуємо, але давайте якось разом, я теж переживаю за чоловіка… Вона мене перебила: “Ти ще нічого не тямиш. Де у вас тут гомеопатія продається?”

Я попросила Романа — нехай він скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він воліє терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона лікуватиме, годуватиме, навчатиме. А мій голос — знову не рахуватиметься.

І я боюся. Не лише за себе. Я боюся, що за час його “лікарняного” начальник дійсно знайде заміну. А що тоді? Залишимося без доходу? А мама — допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так вже економлю на собі, щоб дитина була в безпеці.

А зараз я сижу сама на кухні, чую, як вона за дверима командує, і розумію — ця боротьба тільки починається. Тільки я більше не готова мовчати. Бо це — моя родина. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.