Чому ти ненавидиш мене, коли я дбаю про всі твої потреби?

Життя в невеликому селі під Вінницею перетворилося для мене на нескінченний жах. Я, Оксана, вже багато років живу під одним дахом із свекрухою, Надією Петрівною, яка зробила все, щоб мої дні перетворилися на пекло. Сьогодні моє терпіння урвалося: я запитала її те, що мучило мене роками: «Чому ти мене так ненавидиш?» Відповіді не було — лише холодне мовчання та її зневажливий погляд. Душа розривається від болю, а серце стогне від несправедливості.

Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Пропилососила підлогу, вимила її до блиску, аж тут Надія Петрівна, сидячи у своєму кріслі, з явним задоволенням розсипала крихти від печива на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи власним очам. Вона зробила це навмисно, навіть не намагаючись приховати злобу.

— Мамо, навіщо? Ти ж бачила, що я щойно вимила! — вирвалося в мене, ледве стримуючи сльози.

Вона глянула на мене зверхньо, кинувши:

— Нічого, ще раз вимиєш! Не помреш!

З задоволеною посмішкою вона знову заглибилася у стару газету, яку перечитувала вже сто разів. Я, проковтнувши образи, взяла мітлу і згрібала крихти, але всередині кипіло. Вийшла в іншу кімнату, щоб не вибухнути, потім пішла в город — робота на свіжому повітрі трішки заспокоювала. Та біль від її слів їла мене, немов отрута.

— Чому ти мене так ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — За що мені таке? Я тобі готую, працю, прибираю, доглядаю! Моя донька, Марійка, завжди тобі допомагає! Чому ж ти мене так зневажаєш?

Вона навіть не обернулася. Ні слова, ні погляду — лише лід у серці. Я ридала, не маючи сил більше терпіти. Доробивши прибирання, взялася за прання, але сльози котилися самі. Моє життя стало колом принижень, і я не знала, як із нього вирватися.

Мій чоловік, батько Марійки, помер багато років тому. Доньці тоді лише вісім було. Одразу після похорону Надія Петрівна оголосила:

— Зоставайся в мене! І не смій думати про переїзд. Не хочу, щоб у селі балакали, ніби я тебе вигнала.

Я погодилася, бо йти було нікуди. У моїх батьків жила сестра з дітьми, і для нас із Марійкою місця не було. Я наївно сподівалася, що з часом ми знайдемо спільну мову. Та дива не сталось. На людях вона поводилася гідно, а вдома — знущалася. Постійно нагадувала, що я повинна їй коритися.

— Нікчемна ти! Хто на тебе подивиться, да ще з дитиною? Живи в мене з Марійкою, а як помру — дістанеться тобі хата. Але якщо не слухатимеш — віддам племінникам, і лишишся ні з чим!

Я боялася її погроз і терпіла. Робила все, щоб Марійка ні в чому не потребувала. А Надія Петрівна, котрій уже за дев’яносто, живе собі й радіє. Здоров’я у неї залізне, всю пенсію витрачає на себе, вимагаючи дорогих продуктів і смачних делікатесів. Я давно зрозуміла, що помилилася, погодившись жити з нею. Ці роки принижень зламали мене.

Марійка закінчує університет і скоро вийде заміж за гарного хлопця. Житимуть у нього, і я щиро сподіваюся, що її доля буде щасливішою. Але як важко за себе, за своє змарноване життя. Віддала все — доньці, свекрусі — а натомість отримала лише зневагу й самотність. Де ж знайти сили, щоб вирватися з цього пекла?