Чому ти зневажаєш мене, коли я роблю для тебе все?

Моє життя в невеличкому селі під Львовом перетворилося на безкінечний жах. Я, Оксана, вже довгі роки живу під одним дахом зі свекрухою, Галиною Степанівною, яка зробила все, щоб з моїх днів зробити пекло. Сьогодні моя терплячість урвалася: я запитала її те, що мучило мене роками: «Чому ти мене так ненавидиш?» Відповіді не було — лише холодна мовчанка та її зневажливий погляд. Моя душа розривається від болю, а серце кричить від несправедливості.

Того дня я, як завжди, прибиралася в хаті. Витерла пил, почала мити підлогу, намагаючися додати блиску. І раптом Галина Степанівна, сидячи у своєму кріслі, з очевидним задоволенням розсипала крихти від печива на щойно вимиту підлогу. Я застигла, не вірячи власним очам. Це було навмисно, і вона навіть не намагалася приховати злість.

— Свекрухо, навіщо ти це робиш? Я ж бачу, що спеціально! — скрикнула я, ледве стримуючи сльози.

Вона глянула на мене зверхньо й кинула:

— Нічого, ще раз вимиєш! Не помреш!

З доволеною посмішкою вона повернулася до старої газети, яку перечитувала вже сто разів. Я, проковтнувши образу, взяла мітлу й лопатку й почала збирати крихти за нею. Але всередині мене все кипіло. Я пішла в іншу кімнату, щоб не вибухнути, а потім вийшла у город — робота на свіжому повітрі хоч трохи заспокоювала. Та біль від її слів і вчинків роз’їдала мене, немов отрута.

— Чому ти мене так ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — Чим я заслужила таке ставлення? Я готую тобі, праю, мию, доглядаю за тобою! Моя донька, Марійка, завжди тобі допомагає! Чому ж ти мене ненавидиш?

Вона навіть не обернулася. Ані слова, ані погляду — лише крижана байдужість. Я розплакалася, не маючи сил більше стримуватися. Закінчивши прибирання, я взялася за пральну машинку, але сльози котилися самі. Моє життя перетворилося на коло принижень, і я не знала, як із нього вирватися.

Мій чоловік, батько Марійки, помер багато років тому. Нашій доньці тоді було лише вісім. Одразу після похорону Галина Степанівна заявила:

— Ти залишишся зі мною! І навіть не думай переїжджати. Не хочу, щоб у селі говорили, ніби я тебе вигнала.

Я погодилася, бо йти було нікуди. У моїх батьків жила сестра з дітьми, і для нас із Марійкою там не було місця. Я наївно сподівалася, що з часом ми зі свекрухою знайдемо спільну мову. Та дива не сталось. На людях вона поводилася чемно, але вдома, наодинці, знущалася з мене. Постійно твердила, що я муси— Какая ж ти нікчемна! Хто на тебе подивиться, та ще з дитиною! — скрикнула вона останнього разу, і в цей момент я відчула, як щось всередині мене обірвалося, немов павутинка, яка тримала мене у цьому пеклі стільки років.