Свекруха на колесах

Теща, яка не сидить на місці

Коли моя теща, Ганна Миколаївна, оголосила, що переїжджає до своєї мами, бабусі Оксани, у село, а свій будинок віддає нам з Олегом, я ледь не стрибнула від радості. Власний дім! Просторий, із садом, верандою, де ми могли б вирощувати дітей і влаштовувати шашлики по вихідних — це ж мрія! Ми з Олегом вже уявляли, як облаштовуємо кімнати, фарбуємо стіни та запрошуємо друзів на новосілля. Але, як виявилося, Ганна Миколаївна ні в селі, ні де-небудь ще сидіти спокійно не збирається. Вона то й приходить, перевертає наш дім догори дриґом, і я вже не знаю, як впоратися з цією напастю. Теща, звісно, жінка енергійна, але її звички та вічні візити перетворюють нашу мрію на якийсь нескінченний цирк.

Все почалося півроку тому. Ганна Миколаївна, якій, до речі, вже за 60, раптом вирішила, що хоче бути ближчою до своєї мами, бабусі Оксани, якій, на хвилинку, 85 років. “Я повинна допомагати мамі, — заявила вона. — А вам, молодим, будинок знадобиться”. Ми з Олегом були в захваті. Дім великий, міцний, із городиком та навіть старою яблунею в саду. Ми одразу почали планувати ремонт, мріяти, як зробимо дитячу для нашого сина та кабінет для Олега. Ганна Миколаївна зібрала свої речі, залишивши нам половину меблів, і поїхала до села, яке за три години їзди. Я тоді подумала: “Ну, тепер заживемо!” Як же я помилялася.

Через два тижні після переїзду теща з’явилася на порозі. “Скучила за містом!” — заявила вона, тягнучи за собою величезний чемодан. Я, наївна, думала, що вона приїхала на вихідні. Але ні, Ганна Миколаївна залишилася на місяць. І за цей місяць вона переставила всі меблі у вітальні, бо “так краще для енергетики”, пересадила мої квіти, заявивши, що я їх “неправильно поливаю”, і навіть почала готувати обіди, від яких Олег тепер ховається. Її коронна страва — борщ із такою кількістю часнику, що очі сльозами заливаються ще на підході до кухні. Я намагалася натякнути, що у нас свої звички, але вона тільки відмахнулася: “Марічко, ти молода, ще навчишся господарювати!”

Тут я, чесно, не витримала. “Ганно Миколаївно, — кажу, — ми вдячні за будинок, але це тепер наш дім, дайте нам жити по-своєму”. А вона у відповідь: “Ой, Марічко, не бурчи, я ж для вас стараюся!” І поїхала назад у село. Я видихнула, думаючи, що це був разовий наїзд. Але не тут-то було.

З того часу теща повертається і не перестає втручатися. Вона приїжджає без попередження, іноді на кілька днів, іноді на кілька тижнів. І кожен раз це як ураган. То вона вирішує, що наш сад “запущений”, і починає копати грядки, вириваючи мої троянди, бо “вони марні”. То замишляє генеральне прибирання, викидаючи мої старі журнали, які я, до речі, колекціонувала. А одного разу вона притарабанила стару шафу з села, заявивши, що це “родинна реліквія”, і поставила її прямо посеред нашої вітальні. Олег тільки сміється: “Мамо, ти як дизайнер інтер’єрів!” А я вже не сміюся. Я на межі.

Найсмішніше, що в селі у Ганни Миколаївни, схоже, усе гаразд. Бабуся Оксана, попри вік, цілком жвава — сама город поле, корову доїть, навіть на лавочці із сусідками базікає. Але теща каже, що їй там “нудьжно”, і вона “має перевіряти, як ми справляємося”. Перевіряти! Я вже мовчу про те, як вона мене вчить виховувати сина. “Марічко, ти занадто м’яка, він має допомагати по господарству!” — говорить вона, а сама балує його цукерками й дозволяє дивитися мультики до півночі. Я вже не знаю, як пояснити, що ми хочемо бути господарями у своєму домі.

Нещодавно я не витримала й поговорила з Олегом. “Олеже, — кажу, — твоя мама нас вимоТепер кожен її візит для мене — як іспит на витривалість, але я знаю, що колись ми знайдемо спільну мову.