Кулінарні пригоди з ледачою невісткою

Спільна кухня і ледача невістка

Ми з Тарасом живемо в його домі — ну, як казати, не зовсім його. Крім нас тут мешкають його молодший брат Богдан та його дружина Олеся. У нас одна спільна кухня, продукти купуємо на всіх, готуємо по черзі, а рахунки ділимо навпіл. Звучить як ідеальна комуна, правда? Тільки ось Олеся, наша дорога невістка, схоже, вирішила, що господарство — це не її турбота. Вона ні ложки не вимиє, ні картоплі не почистить, а я вже на межі, щоб передати їй віника і сказати: «Ласкаво просимо у справжнє життя!» Та поки що стримую себе, хоч терпець мій тане швидше, ніж сметана на печі.

Дім дістався Тарасу й Богдану від батьків, і коли ми одружилися, вирішили жити разом — так вигідніше, та й будинок великий, місця вистачає. Я не заперечувала: Богдан хлопець спокійний, працює в автосервісі, вдома рідко буває. А Олеся… Ох, з нею все складніше. Коли вони з Богданом щойно поженилися, я гадала, вона просто соромиться, не хоче втручатися у спільні справи. Але минуло півроку, і я зрозуміла: сором тут ні до чого. Олеся просто чемпіонка з ухиляння від будь-якої роботи. Вона може годинами сидіти у своїй кімнаті, гортати телефон або фарбувати нігті, поки я на кухні готую вечерю на четверо.

Наша система проста: продукти купуємо складчиною, готуємо по черзі. Я з Тарасом беремо на себе половину тижня, Богдан іноді смажить м’ясо або готує свої фірмові бутерброди, а Олеся… Ну, її черга — це коли вона замовить піцу або поставить на стіл йогурт із написом «вечеря готова». І хоч би вона просто не любила готувати, але ж вона навіть посуд за собою не миє! Я якось порахувала: за тиждень я мию купу тарілок, з яких половина — її кавові чашки з недопитим капучино. А коли я прошу її прибрати, вона дивиться на мене, як на прибульця, і каже: «Ой, Маринко, я забула, завтра зроблю». Завтра? Це завтра ніколи не настає!

Я намагалася говорити з Тарасом. «Тарасе, — кажу, — твоя невістка нас за прислугу тримає. Може, Богдан з нею поговорить?» Тарас тільки сміється: «Маринко, не напружуйся, Олеся просто не звикла до господарства. Вона ж міська, у неї мама все робила». Міська? А я, значить, з села прибігла? Я теж у місті виросла, але це ж не заважає мені чистити картоплю й мити підлогу. Богдан, коли я натякнула йому, лише плечима знизав: «Олеся така, яка є. Не хоче готувати — не змушуй». Не змушуй? А хто тоді годуватиме цю отару, якщо я теж почну «не хотіти»?

Недавно трапився випадок, який мене добив. Я готувала плов — справжній, з бараниною, як Тарас любить. Возилася дві години, накрила на стіл, кличу всіх. Олеся спускається, бере тарілку, накладає собі купу й каже: «Маринко, а чому рис сухий? Треба було олії додати». Я ледь виделку не випустила з рук. Сухий? Це я, значить, дві години біля плити стояла, щоб почути, що мій плов «не такий»? А вона навіть дяку не сказала, з’їла й пішла, залишивши тарілку на столі. Я тоді не витримала і сказала: «Олесю, якщо не подобається, готуй сама». Вона тільки фыркнула: «Ну, я ж не вмію, Маринко, ти краще справляєшся». Краще? То що, я тепер офіційно головна кухарка цього дому?

Я почала думати, що робити. Перший варіант — влаштувати страйк. Перестати готувати, прибирати, закуповувати продукти. Подивимося, як Олеся заспіває, коли в холодильнику залишиться лише її йогурт. Але я знаю, що Тарас і Богдан почнуть бурчати, а мені не хочеться сваритися з чоловіком через неї. Другий варіант — поговорити з нею начистоту. Сказати: «Олесю, ми тут не в готелі, або допомагай, або їж у кафе». Але я боюся, що вона знову вдасть, що не зрозуміла, або почне скаржитися Богданові, а той мене й звинуватить. Третій варіант — просто змиритися. Але це не про мене. Я не збираюся бути служницею у власному домі.

Іноді я мрію, щоб ми з Тарасом зняли квартиру й переїхали. Але дім — це Тарасова спадщина, він його любить, та й я прив’язалася до цього місця: тут сад, веранда, затишок. Не хочу через Олесю відмовлятися від того, що нам дороге. Я навіть спробувала хитрити: запропонувала поділити кухню на «зони відповідальності». Мовляв, кожен відповідає за свої продукти й посуд. Але Олеся лише кивнула й продовжила пити свою каву з моєї чашки. Схоже, вона просто непробивна.

Моя подруга, коли я їй поскаржилася, порадила: «Маринко, дай їй конкретне завдання. Скажи, що вона готує вечерю у середу, і крапка». Я спробувала. Призначила Олесі день, а вона у відповідь: «Ой, Маринко, я у середу зайнята, давай ти?» Зайнята? Гортати соцмережі? Я вже на межі, щоб повісити на кухні графік і підписати: «Олеся, твій день — або піца, або голод». Може, хоч це її розворушить.

Поки що я просто намагаюся не вибухати.Я знаю, що одного дня вона таки зрозуміє, що справжнє щастя — це не лише взяти, а й дати.