Мені 44, я завагітніла і одна. Що робити далі?

Отак записав у щоденник, коли ніхто не бачить…

Мені сорок чотири. Я самотня жінка, а тепер ще й вагітна. Не знаю, що робити.

Живу одна. Діти давно вилетіли з гнізда — у кожного своя хата, своя родина, свої клопоти. Так, я вже бабуся. З чоловіком розійшлися років із п’ять тому. Офіційно не розлучалися — чекали, поки діти стануть на ноги, закінчать навчання. А як тільки сталося — він пішов. Знайшов собі іншу, молодшу, без дітей, без звичних нам обов’язків. Втомився від мовчання, від побутових клопотів, від місяців, що тягнуться, немов осінній дощ.

Не злюсь. Серйозно. Може, і я б так саме вчинила, якби тоді хтось інший був поруч. Але я не зраджувала. Ніколи. Тримала себе в рамках — заради дітей, заради сім’ї. А тепер, коли нарешті вільна, коли, здавалося б, можна жити для себе… опинилася непотрібною нікому. З колишнім спілкуємось мінімально — іноді про онуків, іноді про документи. А так — кожен у своєму світі.

Сподівалася, що діти будуть заходити. Та й того майже нема. У всіх своє. Не ображаюся — головне, щоб у них усе було добре. Але тиша в хаті стає важкою. Самотні вечори, кава наодинці, дзеркало, в яке вже не хочеться дивитися… Почала губити себе.

А потім з’явився він. Не боровся з цим. Був уважним, теплим, нічого не обіцяв — і мені це подобалося. З ним знову відчула себе жінкою. Почала носити яскраві хустки, сміятися, навіть співати під радіо. Здавалося, що життя повертається. Але все зникло так само раптово, як і почалось. Він просто перестав відповідати на дзвінки. А через две неділі я зрозуміла — я вагітна.

44 роки. Самотня. І дитина під серцем.

Рішення прийшло миттєво — я не роздумувала. Просто знала: аборт для мене неможливий. Не по вірі, не через страхи — а тому, що не зможу жити з цим. Але разом із цим — жах. Що буде з дитиною? Чи виношу? Чи народжу здорову? Що скаже лікар? А сусіди? А діти?

Не казатиму йому. Відійшов — значить, не його клопіт. Це мій вибір. Моя відповідальність. Але навіть із цим усвідомленням — страшно.

Грошей вистачатиме ледве. Живу на пенсію та дрібні підробітки. Заощаджень нема. Коляски, пелюшки, ліки — усе це ляже на мене. Але є одне: ця дитина дасть мені сенс. Я любитиму її всім серцем. Вже люблю.

Однак у душі — бій. Боюся, що дитина соромитиметься старої матері. Що не доживу до її весілля. Що не вистачить сил бути поруч. А якщо захворію? А якщо впаду?

Доньки, дізнавшись, були в шоці. Молодша ридала, старша кричала. Кажуть, що я не впораюсь. Що в моєму віці це божевілля. Що я маю бути бабусею, а не матір’ю. Що повинна доглядати онуків, а не народжувати нову дитину.

— Мамо, ти з’їхала з глузду? У тебе серце, тиск! — це старша.

Вони наполягають на аборті. Шукають лікарів, статті, страшилки. Кажуть, що я ризикую і собою, і дитиною. Що це егоїзм. Що я руйную і їхнє життя, і своє.

А я мовчу. Метуся між страхом і вірою. Між розумом і серцем. Відчуваю, як під ребром ворушиться мале — тихАле коли вночі відчуваю його легкий рух, розумію — не можу відмовитися від цього дива.