Він забрав мої котлети і сказав схуднути. Я народила трьох дітей, і тепер боюся самотності.

Колись він забрав у мене дві котлети й сказав, що я маю схуднути. За шість років шлюбу я народила трьох дітей, а тепер боюся залишитися сама.

Мені тридцять шість. За ці роки я стала матір’ю трьох чудових діточок: Тарасові — п’ять, Соломійці — три, а найменшому, Богданчику, лише півроку. Завжди мріяла про велику родину, але й уявити не могла, якою важкою буде ця путь — і тілом, і душею. Життя нагадувало нескінченну гонитву, де я завжди ледве дихаю.

З Олегом ми зустрілись, коли мені вже було майже тридцять. Подруги давно вийшли заміж, виховували дітей, а я то в роботі, то вдома — сама. І раптом з’явився він — високий, статний, з такою вдачею, що заворожував. Тоді він уже обіймав гарну посаду — керував відділом у юридичній фірмі. Ніколи не думала, що такий чоловік зверне увагу на таку, як я.

Про серйозність його намірів я зрозуміла, коли він сам представив мене своїй матері. Марія Степанівна — жінка лагідна, освічена, відразу ж мене пригорнула. Вона була в захваті й майже сама підштовхнула сина до шлюбу. Одружились ми швидко, майже блискавично. А потім розпочалася низка декретів.

Спочатку народився Тарас, і я пішла з роботи. Потім — Соломія, а згодом Богдан. Так я й не повернулась до професії. Усе на мені: старші не ходять до садочка, Тарас — на гуртках, Соломію вчу сама, і весь час — з малюком на руках. Люблю своїх дітей, вони чарівні, але в мене вже не лишилось ні сил, ні… себе самої.

Колись я важила сорок дев’ять кілограмів. Ходила до залу, бігала вранці, доглядала за собою. Зараз — вісімдесят. Мій день — це каша, підгузки, уроки, борщ, прибирання, вечірній плач, і так по колу. На спорт немає ані часу, ані сил. А якщо й намагаюсь — тут же прибігають діти, тягнуть за руку, лізуть на коліна.

Олег спочатку жартував. Називав мене «булочкою», «моєю солодкою ведмедицею». Але потім жарти зникли. А згодом — і терпіння.

У п’ятницю ми сіли вечеряти. Я поклала собі на тарілку три котлети. Він глянув, мовчки забрав дві й повернув на сковорідку.

— Тобі треба схуднути. Якщо я захоплюсь іншою жінкою — це буде лише твоя провина, — спокійно кинув він, не дивлячись у вічі.

Я завмерла. Ніби хтось вдарив мене у груди. Я розумію, що змінилась. Що втомилась. Що стала не тією, в кого він закохався. Але хіба я винна, що всю себе віддала родині? Що не сплю ночами, бо в одного зубки ріжуться, інша не хоче їсти буряк, а третій знову загубив зошит? Хіба я не заслуговую хоч трохи розуміння?

Я б із радістю пішла на масаж, зробила манікюр, пофарбувала волосся. Але грошей немає. Усе йде на дітей, заняття, їжу, кредити, допомогу свекрусі. Олег добре заробляє, але й витрат у нас чимало. І, звісно, він має добре виглядати — адже керівник. А я можу і в старому халаті ходити. Тільки в дзеркалі себе вже не впізнаю. Сукні не сідають. Джинси не сходяться. Усе здається дивним і чужим.

Іноді мені здається, що я вже не жінка. А лише тінь. Годуюча, миюча, прибираюча, але не відчуваюча, не сміюча мріяти. Лише моя свекруха — єдина, хто ще тримає нас разом. Вона дзвонить, приїжджає, допомагає з дітьми. І я сподіваюсь, що вона не дасть йому піти. Не дасть зруйнувати все, заради чого я жила останні шість років.

Іноді мені страшно: а що, як одного дня він збере речі й піде? Залишить мене з трьома дітьми й тінню самої себе? Я не прошу багато. Лише хотіла б, щоб він згадав, за що полюбив мене. І побачив: я все ще та ж сама жінка. Просто дуже, дуже втомлена.