Повернення до міста зрадництва

**Щоденник: Повернення до міста зради**

Сьогодні вечеряла, мішаючи борщ у каструлі, коли на столі пропищав телефон. Повідомлення від найкращої подруги – Каті. «Приходь у кафе, треба поговорити», – сухий текст. Спробувала зателефонувати, але вона не підняла трубку. Щось стиснуло серце, але я вирішила: треба йти. Швидко вимкнула плиту, переодягнуся, і за півгодини вже йшла до їхнього улюбленого кафе. Катя сиділа за куточковим столиком. А поруч – Олексій. Мій чоловік. Їхні пози не залишали сумнівів.

– Катю? Олексію?! – голос задрижав, як і руки.

Катя, навіть не кліпнувши оком, сіла йому на коліна й наблизилася до його обличчя. Олексій спробував підвестися, але я вже розвернулася й вийшла.

Ця сцена стала останньою краплею. Раніше були й підозри, і дивні ситуації, і його нічні «затримки» на роботі. Але те, що у зраді замішана моя подруга з дитинства – розбило все. І серце, і довіру.

Ми з Катею виросли разом у маленькому райцентрі. Вона була сиротою – матір зникла, батька не знала. Її виховувала мовчазна бабуся. А я – любима донька в дружній родині. Батьки часто брали Катю з собою – на прогулянки, у кіно, на ярмарки. Вона прив’язалася до них, як рідна. Усе дитинство – одне єдине «ми»: ми лізли по деревах, ми грали в хазяйство, ми разом мріяли вирватися у велике місто.

І мені це вдалося. Медичний університет, весілля з Олексієм – сином заможного підприємця, квартира, робота лікарем. Катя залишилася в селищі, продавала взуття. Але коли я запропонувала їй переїхати, вона, не вагаючись, погодилася. Олексій навіть сам допоміг знайти їй орендну оселю.

Я тоді не знала, що вони з ним вже спілкувалися потай. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за моєю спиною почався роман. Все виплило пізніше. Спочатку – дивна відчуженість чоловіка, потім – Катине повідомлення з запрошенням у кафе, а далі – сцена, яку не викреслиш із пам’яті.

Через місяць Олексій подал на розлучення. Катя вселилася в нашу квартиру. Я, стиснувши зуби, повернулася в рідне місто. Влаштувалася терапевтом у місцеву лікарню, зняла кімнату. Саме в цей час головний лікар запропонував мені очолити відділення – попередній завідувач йшов на пенсію.

Одного разу на обході я зустріла нового пацієнта – поважного чоловіка з добрими очима. Богдан Романович. Його обличчя було знайомим, але я не могла згадати, звідки. Пізніше під час розмови він раптом усміхнувся:

– А ви не та дівчинка, яку я колись врятував, коли вона падала з дерева?

Я оніміла – спогад спалахнув миттєво. У дитинстві, повертаючись зі школи, ми з Катею вилізли на стару вербу. Я зачепилася сукняю, злякалася… А потім – сильні руки підхопили мене прямо з гілки. І голос: «Навіщо лізла? Небезпечно ж».

Тепер цей голос знову звучав поруч. І в ньому був спокій, якого я давно не відчувала.

За кілька тижнів Богдан запросив мене відсвяткувати виписку. Спочатку я вагалася, але потім погодилася. А далі – усе пішло, ніби саме так і мало бути. Ми зблизилися, почали бачитися частіше. Незабаром – одружилися.

Тепер я живу з Богданом у великому будинку за містом. У нас ростуть сини-близнюки. Мої батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.

А Катя? Вона повернулася в райцентр і живе у бабусиній хаті. Олексій швидко охолов до неї й вигнав. Кажуть, тепер вона працює у овочевому кіоску. Сумна й зла. А бумеранг, як відомо, повертається. І б’є навідтяж…