Коли доля дарує другий шанс

Коли доля дає другий шанс

— Чому ти так рано?.. — здивовано пробурмотів Олексій, застібаючи сорочку навиворіт. Але Мар’яна його не чула. Вона стояла в коридорі, стискаючи кулаки аж до болю, і дивилася на червоні туфлі біля входу. Жіночі — але не її. Це були туфлі Іринки, її давньої подруги. Мар’яна впізнала їх одразу. Скільки разів бачила на фото під келихом вина! Але ось у своїй квартирі — такого вона не очікувала.

Все почалося зранку, коли Мар’яні на роботі раптом стало погано. Нудота, темрява в очах. Спочатку списала на недосип або стрес. Але колега з кабінету, Олена, схопила її за руку й прошепотіла:
— Ти ж вагітна, чи що?

— Та ні, з чого б… — відмахнулася Мар’яна, але всередині все стислося. Вона знала — щось не так. Через двадцять хвилин вона стояла в офісному туалеті, трясучими руками тримаючи тест із двома яскравими смужками.

Не пам’ятала, як дійшла до кабінету начальниці. Не пам’ятала, як виходила з роботи. Пам’ятала лише одне — летіла додому, щоб розказати про це Олексію. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…

Вона вставила ключ у замок, увійшла, ввімкнула світло. І перше, що побачила — ті самі туфлі. За кілька секунд почула шепоти зі спальні. Спочатку подумала, що помиляється. Що це якась дурна випадковість. Але, розкривши двері, побачила свого чоловіка — напівроздягненого, поряд із Іринкою, яка двома руками притискала простирадло до грудей.

— Мар’яно?.. Ти чого?.. — лепотів він, а Іринка дивилася в підлогу, мовчазно.

Далі — ніби в тумані. Крики. Сльози. Речі, що летіли по кімнаті. Потім тиша. Відхід. Пустота. Мар’яна залишилася одна в розбитій квартирі, сиділа на підлозі, обхопивши руками живіт, у якому вже билося крихітне життя.

Через кілька днів вона прийняла рішення. Не хотіла нічого спільного з Олексієм. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруги тепер на одну менше. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Мар’яна пішла до приватної клініки.

Сидячи під кабінетом лікаря, вона дивилася у стіну. Було страшно. Не хотіла цієї дитини… але водночас хотіла, як ніколи.

— Заходьте! — почулося з-за дверей.

Вона підвелася й увійшла. Але тільки побачила лікаря — серце защеміло.

— Антоне?! Це ти?!

Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його ніжний поцілунок у щоку на випускному — і досі залишався найдорожчим спогадом.

— Мар’яно?! Невже це ти?! — Антон підвівся, обійняв її тепло, як старого друга.

Розмовляли хвилин десять, немов і не було двадцяти років розлуки. А коли емоції трохи втихомирилися, Антон запитав:

— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?

Мар’яна, трохи зніяковіла, розказала всю правду — про зраду, вагітність, рішення.

— І ти справді хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Антон.

— Так… боюся. Не впораюся сама…